У праці Кітаб аль-Ансаб, що була написана в ХІІ столітті арабським вченим Абд аль-Карімом аль-Самані, згадується про молитовні збори єзидів Півночі Іраку, на яких присутні всі або майже всі мешканці єзидських сіл. Автор, який сам побував в Синджарі, писав, що для спільних молитов єзиди збираються в мечеті.

З огляду на явний зв’язок езидизму з суфійським ісламом — а найбільш шанованим єзидським святим, фактично засновником сучасної єзидської релігії вважається суфійський шейх Аді, — можна припустити що в ХІІ столітті, за життя шейха і, ймовірно, якийсь час після його смерті, єзиди дійсно будували й відвідували мечеті. Однак на сьогодні традиція спільних молитов зійшла нанівець, відповідно, немає у сучасних езидів і споруд для їх проведення

Іранська есхатологія залишила чимало відбитків у текстології обидвох Завітів, а також у Корані. Сходознавці констатують зв’язки між віровченнями двох пророків – Зороастра й Мойсея – ще за часів правління Кіра Старшого [4; c. 175]. Міжконфесійний і міжкультурний діалог іранського зороастризму з юдаїзмом стає особливо відчутним у добу еллінізму; у ці часи на есхатологічні уявлення юдеїв неминуче впливали пехлевійські тексти. Ілюстрацією до цієї тези може бути старозавітній апокриф «Заповіт Авраама» (інша назва – «Смерть Авраама»), базований на подіях 18 глави «Книги Буття» і відомий у Середні віки в ареалі Slavia Ortodoxa вже у ХІІІ ст. [2]. Сюжет цієї пам’ятки, створеної в юдейському середовищі на початку І – ІІ ст. н. е., знали й Отці Церкви; зокрема про входження Авраама на небо згадували у своїх текстах Оріген, Епіфаній Кіпрський і Афанасій Александрійський [1; с. 108]. Першотекст утрачено, він не зберігся навіть у єврейських легендах [1; с. 108], хоча й по досі доступний читачеві в коптській, ефіопській, арабській, грецькій, старослов’янській версіях

У далекому 1838 році британський військовий інженер Д.С. Барт відправився у подорож по незвіданих індійських тропіках. Чи то він був безстрашним, а чи може трішки несповна розуму, але під час подорожі вирішив відійти від запланованого маршруту і забрів у непроглядну гущавину джунглів. Напевно, доля любить таких авантюристів, тому і винагороджує їх фантастичними відкриттями. Перед очима інженера постав кам’яний комплекс древніх храмів. Щоправда, його захват швидко переріс в обурення, тому, що здалеку сакральні будівлі – зблизька перетворились на вульгарну еротичну архітектуру. Отак було відкрито одне із чудес Центральної Індії – комплекс храмів Кхаджурахо.

[За скаргою одного] психіатра в наші дні занадто багато пацієнтів приходять до лікаря з проблемами, з якими насправді слід звертатися до священика (В. Франкл)

Релігія у деяких своїх проявах надто корисна, ефективна та мудра, аби залишати ці якості лише релігії (А. де Боттон)

Ален де Боттон (нар. у 1969 році) – британський публічний філософ швейцарського походження. Він – автор відомих книг “Втіха філософією”, “Тривога щодо статусу”, “Архітектура щастя”, “Радощі та смутки роботи”, “Як Пруст може змінити ваше життя”, “Мистецтво подорожі”, лектор, засновник проекту “Школа життя” (The School of Life). Мета А. де Боттона – розповсюдження ідей гуманітарної культури (філософії, мистецтва, художньої літератури тощо), яка, на його думку, здатна допомогти у кар’єрі, стосунках, під час життєвих криз, втрати близьких та навіть під час зіткнення з власною смертністю, зробивши існування людини повнокровним та осмисленим.

Більшість осередків “Школи життя” розміщені у розвинутих, благополучних країнах. Значна частка населення таких країн загалом позбавилася релігійної віри, але природним чином зберегла ті універсальні потреби, що традиційно знаходили реалізацію у релігії. Книга “Релігія для атеїстів” має на меті виявити уявлення та практики релігійних традицій (насамперед християнства, іудаїзму та буддизму, бо вони краще відомі авторові), які можуть виявитися корисними та надихаючими для сучасної невіруючої людини.

З мінарету пісня лине, до неба злітає…

 Видатний знавець сакрального мистецтва Тітус Буркхардт визначив кілька прикметних рис мусульманської архітектури. По-перше, її ключові форми постали з кочового світогляду — як зовнішньо (небесне шатро, підперте пальмовими стовбурами колон), так і сутнісно. В мечеті немає геометричного й символічного центру, навколо якого збиралися б віруючі, якщо не рахувати унікального випадку молитиви навколо Кааби. Всі стають рядами ближче до тієї стіни, яка вказує на Мекку. Саме через це мечеті частіше будуються у вигляді базилік, ніж як ротонди чи багатокутники. По-друге, мусульманська архітектура легко вбирає в себе місцеві стилі від Магрібу до Індії, завжди трансформуючи їх у бік ясності, врівноваженості та абстрактності, позбавляючи елементів множинності, конкретики, портретності. Саме про ці особливості ми й поговоримо — чому мечеть залишається впізнаваною від Марокко до Японії, та які родзинки несе кожен з регіональних стилей.