Гегемонія стандарту та академічне релігієзнавство

«Гегемонія стандарту, як і інші домінантні практики, є настільки ефективною через свою невидимість» – Леннард Девіс

«Ми повинні… враховувати стійкість моделі інтерпретації та інверсію її смислу, якщо хочемо займатися справжньою критикою критики» – Жак Рансьєр

Займаючись критичним вивченням релігії, ми часто вступаємо в дебати про те, чим же насправді є об’єкт наших студій. Причиною є те, що ми – збіговисько учених з різних дисциплін з різними методами. Мені, скажімо, до вподоби «антидисциплінарна» чутливість Брюса Лінкольна та мандрівні підходи до наукового дослідження (наприклад, Брайдотті, Дельоз та Ґваттарі).

Спосіб «знаходження» даних кожним з нас залежить від співвідношення між тим, що ми бачимо, і дискурсу, який передує нашому спостереженню (і цим його уможливлює). Це співвідношення формує наші уявлення про «релігію» як поле даних зі спостережень – про те, чим вона є, як вона працює, де вона має місце або відсутня.

Нещодавно перевиданий книжковий огляд 2012 року добре відображує, як окремі способи обговорення релігії – аналіз, апологія та спостереження – фактично переплетені зі способами її бачення або сприйняття як об’єкта «у світі». Це означає, що коли вчені говорять про об’єкт, який вони розуміють як релігію, в межах популярного чи академічного дискурсу, вони створюють образ того, чим для них та їхньої спільноти є об’єкт релігії. Це утворення вигідно успадковує попередні дискурсивні форми релігії, уже для них знайомі. За словами П’єра Бурдьє, ми часто мимовільно відтворюємо соціальні форми, відповідно до яких будується стратегія суб’єктів дії.

У згаданому вище огляді, названому «Філософ захищає релігію», мене вразила саме стандартизованість, з якою мова релігії, яка розглядалася у досить звуженій і тому традиційній формі, була прийнята без заперечень. Ця форма відзначалася позитивним ставленням до окремих теологічних настанов в екуменічному, ліберально-протестантському та євангелістському дискурсах, кожен з яких справив свій вплив на траєкторію формування релігієзнавства «західної» академічної традиції. Включена до огляду книга – «Справжнє коріння конфлікту: наука, релігія і натуралізм» (Where the Conflict Really Lies: Science, Religion, and Naturalism), за авторством відомого філософа Алвіна Плантінґи – була представлена як захист «релігії», хоч і кваліфікувалася при цьому як «теїстична». Автор огляду, заслужений професор філософії Нью-Йоркського університету Томас Нейджел, вочевидь задоволений тим, як Плантінґа визначає межі теїстичної релігії і в такий спосіб диктує засадничі для формування об’єкту характеристики, відповідно до яких релігія як явище захищалися ним як сумісна з сучасною наукою напротивагу філософському натуралізму. Нейджел, за власним його визначенням, атеїст, відтак робить дивний крок, приймаючи ці параметри і вважаючи книгу захистом «релігії»: він посилює гегемонію стандарту, через яку людина шукає і знаходить конкретні форми «релігії». Версія, яку ми тут бачимо, досить поширена: вона торкається передусім вірувань і/або віри (Плантінґа їх розділяє beliefs/faith), включає в себе божество/Бога і приводить до дуже специфічних космологічних текстуальних традицій.

Таким чином, Нейджел, імовірно, діє ширше, ніж усвідомлює, коли ущипливо зауважує, що «релігія Плантінґи – справжня, а не якийсь інтелектуальний деїзм, у якому Богові не знайшлося діла у світі».

Не заперечуючи дуже християнську, дуже екуменічну протестантську синекдоху «релігії» (навіть її «теїстичну» складову), Нейджел, попри свій атеїзм, наново матеріалізує гегемонічний спосіб бачення релігії. Я переконаний, що в такий спосіб він маскує дуже важливі історико-емпіричні дані, так само як і політичну динаміку, яка присутня, хоч тепер уже непоміченою, у праці Плантінґи. Цей деісторизований погляд на релігію як на об’єкт захисту служить – принаймні для тих, хто здійснює критичне дослідження релігії і цікавиться вивченням соціальних фактів – як цінні дані, але не як метод. Той факт, що це дуже поширена манера говорити про релігію в академічних колах варто досліджувати, але не впроваджувати в практику. Щонайменше це являє собою приклад роботи деяких філософів релігії, виразно відмінної від тієї, яку здійснюють решта релігієзнавців. Поціновувачі лаканівської теорії вдивляння могли б постулювати протестантське вдивляння, яке все одно впливає на сприйняття даних вченими, навіть якщо ті відкидають авторитет та не ідентифікують себе з теологією протестантизму.

Без сумніву, тепер Плантінґа вільний захищати і підтримувати все, що забажає, як прихильник системи вірувань на зразок тієї, яку він обстоює.

Однак…

Якщо ми збираємося займатися академічним релігієзнавством, будь-якою з його дисциплін, ми мусимо бути уважними до прихованих теорій релігії, породжуваних академічним дискурсом.  Додаткового з’ясування потребує роль мови у теоретичному відображенні людської діяльності та «досвіду» в часі й просторі.

Кажучи іншими словами, мене дивує, чому цей огляд не був названий «Філософ захищає одну з теологій» замість того, щоб використовувати термін «релігія», оскільки (як це інколи буває у філософії релігії) його термінологія так ясно вписана в конкретний тип християнського дискурсу. Тому я міг би спитати, що робить термін «релігія», як він функціонує. І в мене лишається ще одне питання: як тиранія стандарту в академічному дискурсі щодо «релігії» накладає невидимі обмеження на те, як ми формуємо об’єкт наших спостережень?

 

Деніел Джоунс – аспірант факультету релігієзнавства університету штату Міссурі. Його дослідження присвячене аналізу критичного дискурсу на перетині релігії, природи, науки та людства. До кола наукових зацікавлень автора статті входять також теорії релігії, культури, комунікації та антропологія.

 

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.