Історія однієї місіонерки: інтерв’ю з Карлі Льюїс

11
202

Серед українців (і серед релігієзнавців теж) досі живе безліч стереотипів про протестантських місіонерів з США, які приїздять в Україну. Наш посильний вклад в їх розвіяння – інтерв’ю з Карлі Льюіс з Оклахоми, афілійованою зі  Співдружністю студентів-християн України.

28-річній Карлі Льюїс (Carli Lewis) не треба доводити свою унікальність. Дизайнерка за фахом і американка за національністю, вона місіонерка за життєвим покликанням.

До віри

На місії в Мексиці. 2015

Льюїс народилась у майже 400-тисячному місті Талса (шт. Оклахома) і виросла у протестантській родині. Батьки відвідували маленьку сільську церкву, яку саме – вона не пам’ятає.

«Я дуже гнівалася на церкву, – каже вона.  Я думала, що в ній повно лицемірів. Мені розповіли, що потрібно зробити, аби «прийняти Ісуса у своє серце». Однак у моєму житті були речі, яких я не хотіла полишати, і я знала – якщо запрошу Ісуса, то доведеться від них відмовитись».

Пізніше дівчина впала у залежність. «Я знала, що потребую допомоги ззовні, бо одних моїх зусиль не було достатньо, – додає вона. – Мені потрібен був рятівник». В 14 років Льюїс переживає досвід, центральний для євангельського християнства – вона «запросила Ісуса у своє серце». Для протестантів це рубікон, до якого людина вважається невіруючою, а вже після – «народженим згори» християнином (вислів з Євангелії від Івана).

За словами Льюїс, Бог нагородив її не тільки спасінням, але й звільнив її від залежності.

Далі – школа та університет. Здобуття освіти в Університеті Оклахоми (основна спеціалізація – візуальні комунікації, додаткова – історія мистецтва та  міжнародні відносини) було дорогим, тому американка зізнається, що «почувалася винною». На відміну від багатьох українських студентів, практична дівчина мучила себе питанням, навіщо проводити роки в кемпусі, а не, приміром, піти працювати.

«Я мусила зрозуміти, в чому полягає навчання, і збагнути, що корисного можу зробити для світу, який я хотіла змінити на краще, але поки що не знала, як саме, – ділиться вона. – На той час  я сприймала університет як інструмент, який може дати мені потрібні навички, щоб виконати своє призначення в житті».

 

«Любити інших людей і Бога»

Це, на думку Льюїс, роль християнина в студентські роки. Подібний місіонерський запал, напевно, вона перейняла від батька, який наприкінці 90-х разом з її старшою сестрою рушив у тижневу місіонерську поїздку до Мексики. Тож загальне уявлення про місіонерську роботу вона мала. «Але це ніколи не було тим, чого я так бажала», – каже вона.

«Я хотіла це робити, але мене ніхто не навчив, як», – згадує вона.

В університеті вона приєдналася до міжконфесійної церкви Antioch Norman. Різницю між позаконфесійними та міжконфесійними церквами в Америці Льюїс пояснює так: “Позаконфесійна церква каже: “Залишіть своє минуле позаду, біля дверей!”, а міжконфесійна говорить: “Нам не важливо, звідки ви прийшли, у вас є що привнести, і ми це вітаємо!”.

На її щастя, в Університеті Оклахома працював співробітник IFES (International Fellowship of Evangelical Students; мережа з понад 160 студентських громадських рухів з центром у Оксфорді, Велика Британія – О.Г.). Він побачив у Льюїс потенціал, дав можливість їй служити (у релігійному сенсі) і довірив дрібні завдання. Приміром, під час заходів вітати людей при вході. “Оце так, я тут дійсно потрібна!”, – так вона згадує про свої минулі почуття.  

Крок за кроком американка вчилась «служити» студентам з різним вихованням, минулим та поглядами. «Люди знали, що тут їм завжди раді, оскільки серед нас була справжня любов та єдність», – каже вона.

У 2008-му році сестра Льюїс познайомила її з тамтешніми університетськими співробітниками InterVarsity (американське відділення IFES – О.Г.). Хоча ті «виявилися дуже люблячими людьми», ідея долучитись до організації скидалась християнці на жарт. «Я ніколи не уявляла себе співробітником християнської організації», – категорично каже вона.  

Після університету перед Льюїс відкрився весь спектр варіантів подальшого життя. Втім, для неї це було умовним випробуванням.

«Понад усе я хотіла повністю підкоритися Богу, – каже вона. – Я молилася, постилася і запитувала Бога, що мені робити. Святий Дух спонукав мене стати дизайнером для євразійського регіону IFES».

Але деталями не поділився. Тому вона звернулась до знайомої з міжнародного офісу IFES в Оксфорді, яка поділилась, що її організація шукає спеціаліста з комунікацій.

«Раніше я казала Господу: “Куди б ти не послав мене, я піду”, – коментує американка. – Тому і прийняла цю пропозицію. Ось як зі студента я перетворилася на штатного працівника. На той час це було божевіллям і навіть зараз це звучить божевільно».

Але “працівником” вона була в унікальному сенсі, адже мусила сама знаходити собі фінансову підтримку для своєї діяльності (“фандрейзити”, як кажуть українські протестанти). Як каже сама Льюїс, це вимагало: 1) багато молитов та 2) постійних контактів з єдиновірцями, щоби ділитися з ними баченням того, що вона збирається робити.

 

Україна

Вона зізнається сама: до 2009 року її знання географії залишали бажати кращого. Напевно, Ірак плутався з Іраном. “Я цілком підпадала під стереотип про американців, адже не мала жодного уявлення про те, де знаходиться Україна”.

У тому році трапився шанс виправити статус кво: один з її колег сказав їй про можливість приїхати на батьківщину Гоголя і Сікорського. “Я відчула сильне бажання вирушити і зрозуміла, що маю тут бути (хоча я зовсім нічого не знала про українців та їхню культуру)”.

Команду для поїздки набирали два роки. Отже, у 2011 році – і вперше у своєму житті – приземлилась у Борисполі, щоби долучитись до англомовного табору. Останній організувала громадська організація “Співдружність студентів-християн Україна” (“ССХ Україна”) – локальна всеукраїнська студентська організація. Цей український християнський рух, між іншим, відзначає своє 25-річчя та, як повідомляє його офіційний сайт, мріє про надання “можливості кожному студенту України почути Євангеліє та допомогти жити за його принципами”.

Україна так сподобалась місіонерці, що після табору вона обмірковувала варіанти, як повернутись. Але певності, попри запрошення від працівників “ССХ Україна” долучитись до їхніх проектів, не було. Крім того, на той час вона все ще була студенткою (закінчила навчання у 2014 році).

На місії в Японії, 2016.

У 2016-му Льюїс вже працювала дизайнером в IFES Євразії. Наприкінці свого дворічного контракту з цією організацією їй було потрібно повідомити про подальші кроки. Її спогади цікаві: “Я знала, що Бог готує мене до чогось нового. Довгий час Він закликав мене служити іноземцям і вже кілька років прихиляв моє серце до України. Після багатьох молитов я нарешті стала на той шлях, до якого Господь готував мене роками”.

Формальним ініціатором переїзду в Україну стала американська організація InterVarsity. Льюїс підписала з місією дворічний контракт на співпрацю, прочитала кілька книжок з богослов’я, культурології й комунікацій та була “готова йти туди, куди мене поведе Господь”. А це, за її словами, до роботи з іноземними студентами.

Звісно, в Україні вона не єдина місіонерка зі Сполучених Штатів Америки, але, за її зізнанням, вона “ще не зустрічала і не чула про когось іншого, хто приїхав би сюди з метою служити саме цій групі людей”.

 

Do U speak English?

Для Льюїс іноземний студент – це “будь-хто родом не з України, що вирішив вчитись у цій державі”. Оскільки “ССХ Україна” фокусується здебільшого на україно- та російськомовних студентах, її “статутне завдання” – досягнути тих, для кого досі англійська – lingua franca (з любові до неї або через безвихідь).

“Є ті, що вже приходять на заходи ССХ, – розповідає Льюїс. – Познайомитися з іноземними студентами – це не надто складне завдання. Складніше тримати з ними зв’язок, запрошувати на події, бути завжди відкритою і гостинною”.

А також бути готовою запрошувати студентів до церков. Наприклад, до київської International Christian Assembly (ICA) – англомовної церкви поблизу м. Святошин у столиці.

Але є одне але. “Якщо ж іноземний студент добре володіє російською чи українською, я би рекомендувала йому/їй приєднатися до неангломовної громади та більше бувати серед місцевих жителів, – застерігає вона. – Божа церква не просто складається з окремих груп різних національностей. Це об’єднана громада, до якої належать всі люди, які прийняли Божу любов через Ісуса і діляться Його любов’ю з іншими”.

– Чому ти обрала Київ? Наскільки мені відомо, у Києві навчається далеко не найбільша кількість іноземних студентів. Харків чи Львів були би більш відповідними, – запитую в співбесідниці.

– У попередні роки, коли я бувала в Україні, то приїздила саме до Києва, і я знаю це місто краще, тут у мене більше коло знайомих та друзів. Переїзд до іншої країни – це досить великий виклик. Тож було розумніше почати служіння у Києві. Крім того, хоча за чисельністю населення міста може здаватися, що тут не такий вже й великий відсоток іноземних студентів, все ж, їхня кількість у київських університетах досить значна. Можливо, їх не так багато, як у Харкові, але, все-таки, для початку – це гарне місце.

Про числа вона цілком має рацію. За даними МОН за січень 2018 року, більше іноземних студентів, ніж у Києві (14165), лише у Харкові – 19681. При цьому друге місце за чисельністю (дані за 2017 рік, по всій країні) посіли індійці (7746), які точно спілкуватимуться англійською.

Цікаво, що її місія не обмежується суто релігійним виміром. Вона мріє про “об’єднання” студентських спільнот – української та іноземної. Але в перший рік свого перебування в Україні Льюїс планує більше дивитись, ніж говорити. Щонайменше, шукати відповіді на численні запитання: “Чи проводять іноземні студенти час лише у своїх вузьких колах? Вони ізольовані чи інтегровані у місцеву громаду? Які заходи відвідують студенти?”.

Я вважаю, що конструктивніший, хоч і складніший, шлях – це запрошувати іноземних студентів на постійні українські християнські служіння та заходи, – розмірковує вона. – Іноземець, що приїжджає до іншої країни, хоче наблизитись до місцевих жителів. Якщо ти ізольований і тебе ніхто нікуди не запрошує, ти просто потрапляєш у «бульбашку»  – закрите вузьке коло. Я не вірю, що формування ще однієї «бульбашки» або вузького християнського кола – гідна мета”.

Крім того, спілкування з іноземцями місіонерка вважає ефективним інструментом культурної дипломатії. “В християн є чудовий шанс зарекомендувати себе, – роз’яснює вона. – Іноземний студент не завжди може знайти в Україні друзів. Повернувшись додому, він розповідатиме своїм рідним і знайомим про те, як до нього ставилися місцеві українці. Чи буде їм розказати про щось хороше?”.

“Міжнаціональне спілкування – це спосіб, у який інші нації формують бачення чужої їм країни, культури та людей, тож варто використати цю чудову можливість”, – додає вона.

 

“Не бійтеся!”

Як людина відносно раціональна, Льюїс вже порахувала, що згаданих вище переваг єдності в різноманітності набагато більше, ніж ризиків виникнення непорозумінь. До останніх вона готова, адже вони “трапляються й між людьми, які спілкуються однією мовою і належать до однієї і тієї ж культури, тому ймовірність незгоди між людьми з різних народів є ще вищою”.

А ще вона готова “любити людей” (це цитата). “Це складно, бо непросто любити людей, які відрізняються від тебе, і спілкуватися з тими, хто не розуміє звичних для тебе реалій, – додає вона. – Але, докладаючи зусиль, можна досягати чудових для обох сторін результатів. Звичайно, це відбувається у середовищі, де є благодать і милість”.

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.