Любов як потенція воскресіння

У сприйнятті феномену любові завжди було два найбільш важливих та показових рівні: рівень повсякденного, побутового, міфологічного сприйняття та рівень офіційно прийнятного, регламентованого, релігійного сприйняття. Саме символіка, яка проступає через міфи, є тим матеріалом, який дає можливість досліджувати значення любові – значення, яке могло безпосередньо навіть не усвідомлюватись, проте закладало моделі поведінки, які, все більше відходячи на рівень неусвідомлюваного, тим не менш, продовжують функціонувати й зараз.

Сьогодні звернення до міфологічних сюжетів переживає нове народження, коли через кореляції з технологічною, подеколи бездумною спрямованістю у майбутнє, постають звернення до класичних сюжетів й образів Середньовіччя, раннього християнства, а також міфологій. Саме вони дозволяють яскравіше простежити ментальні зміни. Почуття, які залишаються у людини, навіть подеколи неусвідомлювані, невербалізовані, непроявлені, лишаються тими ж, що й сто, й тисячу років тому – і це стосується внутрішнього світу людини, її актуалізованості. Такі явища пов’язані з розвитком особистісного початку у взаємовідносинах людини та суспільства, індивідуалізацією та «сентименталізацією» почуттів – якраз тому сюжети первинних оповідей актуальні для кожного. Тож зупинимося детальніше на ключовій події міфологічних систем землеробського циклу – воскресінні померлого бога, щоб зрозуміти, які емоційно-почуттєві онтологізуючі потенції наскрізною лінією проходять від давнього світу до сьогодення.

Характерною рисою язичництва можна назвати поділ богів на покоління. Досить часто виникають суперечності або ж між самими поколіннями, або ж між нащадками за перерозподіл сфер впливу[1]. Видається цілком логічним говорити про смерть бога як необхідність його існування. Проте алогічним є трактування всемогутності як такої, що змушена відступати перед тим, що є нездоланним для людини. Тому смерть бога – не невідворотність, знищення і остаточне зникнення, а перехід у інший вимір існування. Тобто, у відношеннях поміж богами з необхідністю мають існувати невідворотні закони, які не здатні порушити вони самі, інакше все буття б неминуче знову перетворилося на хаос, а продовження функціонування бога після смерті, хоча й на інших умовах, дозволяє продовжити хиткий стан рівноваги світу перед гранню хаосу (що є характерним для уявлень древніх єгиптян). І одним з таких законів є смерть як позбавлення сили, впливу, можливості творення[2]. Так, наприклад, Осіріс після відновлення залишається царем лише потойбіччя, обмежуючи світ буття. Подеколи ж подолання обмеження відбувається за рахунок виконання певних правил (повернення Персефони та Адоніса, що все ж залишаються підпорядкованими потойбіччю, тільки на певний період, що має актуальне значення лише для Деметри та Афродіти відповідно, але опосередковано впливає на весь світ). Таким чином, не прослідковується зверхність світу живих, адже, в остаточному рахунку, саме його існування тут залежить від потойбіччя (що яскраво ілюструється згасанням життєвих процесів через жалобу Деметрі).

Та не можна говорити про те, що воскресіння – звична подія навіть серед богів, це виключна подія, яка підтверджує необхідність підкорення загальним правилам. Сам померлий бог не може впливати на власний стан, тож можна говорити на певний момент його «небуття», коли він ще не перейшов остаточно до потойбіччя (через події, які відбуваються навколо нього, але про які він не може знати і впливати), але вже й не існує не лише в поцейбічному світі. Загалом, практично не існує описів того, що в цей момент відбувається з богом, адже оскільки він в будь-якому разі не є прив’язаним до фізичного, то смерть тіла не може позбавити його функціонування, тож де саме знаходиться бог в зазначений момент, залишається таємницею. Центральною лінією найважливіших язичницьких міфів є воскресіння не через якості самого померлого бога або його значущість, не через невідворотність справедливого встановлення зазвичай злочинно порушеного плину подій, і навіть не через всемогутність «живих» богів. Зазвичай повернення відбувається завдяки невтішній журбі та благань дуже близької родички (дружина-сестра-матір[3]). Велика Матір як втілення жіночого початку, землеробства та вшанування місяця, була цнотливою, і мала сина, що існував ще до неї, і одночасно був її чоловіком (як втілення чоловічого початку, що було характерним для азійських племен і привнесено у Середземномор’я, та асоціювалося із вшануванням сонця).

Цікавим видається перехід на емоційно-вольовий рівень задля пояснення можливості воскресіння. Адже найчастіше невтішна богиня є однією з наймогутніших, проте чомусь не може використати свою силу. Зокрема, Ісіда яка «знала могутні слова, що могли приглушити біль і дати життя тим, кого життя вже покинуло»[4], володіла такими здатностями ще до того, як за допомогою хитрощів дізналася таємне ім’я Ра і здобула рівну йому могутність на землі та на небі. Зустрічаються легенди, за якими вона повертала до життя померлого від укусу скорпіона хлопчика та навіть за власним бажанням хотіла надати безсмертя синові царя, який прийняв її як просту жінку, коли вона шукала тіло Осіріса. Проте у випадку зі смертю власного чоловіка вона нічого не могла (скоріше, виходячи з відомих розповідей, навіть не намагалася) вдіяти. Все, на що була здатна наймогутніша богиня – лише нарікати і благати, і при цьому ніде не говориться про те, що вона втратила свої сили  або ж в певних випадках не могла ними скористатися. Те саме можна прослідкувати і в інших традиціях. Зокрема, якщо звернутися до широко відомих древньогрецьких міфів, можна побачити, що смерть наближає бога до людини, а не навпаки. Деметра, як і Ісіда, в образі простої жінки мандрує у пошуках викраденої у потойбіччя дочки. Афродіта забуває про здатності богині і зазнає тілесних пошкоджень, намагаючись знайти Адоніса. І лише Орфей використовує неземний талант задля повернення Еврідіки, хоча, як син річного бога, здавалося б, міг би мандрувати де завгодно, не докладаючи зусиль, проте змушений до долання перепон, що постають перед людьми.

У випадках виключності події втрачається здатність навіть до звичних навичок, тож не дивно, що високої концентрації сили (що завжди підкреслюється у випадках виключних здійснень) досягти за умов скорботи неможливо[5]. Відповідно, воскресіння померлого бога відбувається через те, що більш-менш родинно віддалені верховні боги, співчуваючи, відгукуючись на страждання, забезпечують можливість повернення померлих. Найяскравішим прикладом можна вважати скорботу Орфея, яка навіть призупинила знущання у пеклі, настільки всі перейнялися його горем. Після втрати близького боги на деякий час залишають для себе лише людську природу, яка не потребує участі у бутті онтологічних структур світу та відповідальності. Тож можливим стає під час блукань накопичення любові, яка не знаходить виходу. І кінцевий сплеск – плач-благання, фактично, не звернутий ні до кого і одночасно до всіх, має такий шалений потенціал, що творить новий світ.

Звернемо увагу на те, що остаточного воскресіння бути не може. Буття передбачає певну хоча б потенційну спрямованість на творіння. А оскільки тіло Осіріса після другої смерті було розрубане і викинуте у Ніл, Ісіда змогла зібрати лише 13 частин. Остання, 14, фалос, за легендою, була з’їдена рибами. Проте воскресіння з необхідністю потребувало повного відновлення тілесної структури[6], тому Ісіда використала штучне доповнення. Тіло було відновлено, проте штучність дозволяє говорити про те, що Гор одночасно був сином Осіріса і не мав батька. Але навіть це не зумовило остаточного повернення, тобто для забезпечення рівноваги системи необхідно було обмежити сферу померлого, нехай і все ж воскреслого, бога. І це досягається через статус царя підземного царства, що дозволяє одночасно впливати на долю не лише померлих (що після суду вже ніяким чином не залежить від інших богів), але й живих, тож бути на рівні з іншими богами. У давньогрецькому варіанті (про Деметру та Персефону, Афродіту та Адоніса) характерною є «тимчасовість» воскресіння. Тобто, повернення до земного світу відбувається на певний період, а потім знову необхідним є певний час провести у царстві Аїда. Цікаво, що хоча час земного життя перебільшує (або ж дорівнює) перебуванню у світі тіней, проте остаточне воскресіння також неможливе.

В такий спосіб виявляється цікава закономірність. Воскресіння забезпечується цілком алогічним чином – через почуття. І насамперед емоції скорботи люблячих померлого, що своєю глибиною з необхідністю викликають відгук у інших. Таким чином, любов змінює плинність буття, утворюючи нові структури – існування померлих не просто в потойбіччі, а із залученням до всієї повноти буття, хоча й в обмеженій сфері. Слід зазначити, що сила, яка необхідна для нового творення, не є першозакладеною при творінні – енергія любові починає виходити з латентного стану, лише коли звичний плин зруйновано.

[1] Тож це закінчується або смертю однієї з сторін (але це не означає остаточного зникнення; скоріше, це можна трактувати як обмеженість сфер існування і впливу), або просто звеличенням, що передбачає відхід на задній план могутнього попередника, який продовжує керувати, але вже через намісників, тож поступово про нього самого забувають як про початкову силу і причину (а забуття – характерна риса саме для пояснення відношень між живими та померлими).

[2] Але для людини неможливо уявити собі продовження попереднього плину речей після смерті. Тому неминуче в релігійні уявлення одним з основних елементів у землеробських цивілізаціях входить культ помираючого і воскрешаючого божества. Саме він здатний проілюструвати і необхідність циклічних змін в природі, і структуру відносин між богами, і саму схему логіки таких перетворень.

[3] Велика Матір як втілення жіночого початку, землеробства та вшанування місяця, була цнотливою, і мала сина, що існував ще до неї, і одночасно був її чоловіком (як втілення чоловічого початку, що було характерним для азійських племен і привнесено у Середземномор’я, та асоціювалося із вшануванням сонця).

[4] Египетская мифология: Энциклопедия / [Отв. ред. Е. Басова]. – М. : Изд-во Эксмо, 2004. – С. 46.

[5] Вважаємо, що тут йдеться про дуже тонко підмічені властивості людської психіки, які були вдало використані для пояснення виключності воскресіння та в тому числі закріплення статусу нового покоління богів, що мають довести свою силу. У випадках виключної психічної напруги часто втрачається здатність навіть до звичних навичок, тож не дивно, що високої концентрації сили (що завжди підкреслюється у випадках виключних здійснень) досягти за умов скорботи неможливо.

[6] саме з цього виникає традиція бальзамування

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.