Мірча Еліаде, якого ми не знали

1
340
Мірча Еліаде. (Авторка – Марина Зінякова)

Чи не перший дослідник, якого починають вивчати майбутні релігієзнавці – Мірча Еліаде. Студенти читають уже хрестоматійні «Аспекти міфу» та «Сакральне та профанне», викладачі натхненно розповідають про пригоди в Індії, його тернистий шлях до визнання та вплив на сучасне релігієзнавство, який неможливо переоцінити. Ми всі захоплюємось Мірчею Еліаде, не зважаючи на певні недоліки: його твори недосконалі, його методи сумнівні, його політичні погляди огидні. І тим не менше, покажіть мені релігієзнавця, який би промовляв його ім’я без придиху та відчуття метушні метеликів у животі. Я таких ще не бачила.

Так трапляється із кожним видатним діячем та мислителем – ми починаємо уважно придивлятися до особистості, яка стоїть за ідеями та текстами, бо хочемо краще зрозуміти ці самі ідеї та тексти. Коли мова йде про Еліаде, важко утриматись від знайомства з його особистістю, зважаючи на його любов до автобіографічного жанру. Більшість його літературних творів мають автобіографічний характер, його мемуари видані у двох томах, ще за життя він видавав свої щоденники. Тобто це не та людина, що стане приховувати щось від інших, тому зі згоди маестро ми беремо до рук його художні твори та починаємо приміряти образи на відомих нам людей. Я хочу розглянути дещо дуже особливе.

У 2010 році були опубліковані так звані «Португальські журнали» – цикл щоденників Еліаде з 1941 по 1945 роки, коли він працював у Лісабоні радником з питань культури. Еліаде з притаманною йому любов’ю до щоденників ретельно записує все, що відбувається з ним під час перебування у Португалії: зустрічі, знайомства, роздуми. І вперше ми маємо справу з текстом, що не проходив автоцензури. Зазвичай Еліаде редагував свої щоденники та автобіографію, видаляючи з них найсуперечливіші моменти (типу націоналізму). Але ці щоденники не дочекалися його редакції, тому маємо справу зі справжнім Мірчею, а не з тим, яким він хотів здаватися. Нотатки допомагають краще зрозуміти Еліаде – серед його любовних переживань, безсоння, нервових зривів, зустрічей, сумнівів та роздумів бачимо нового Еліаде – нервового та самозакоханого, боязкого та нахабного, працьовитого та меланхолійного.

Почнемо з його наукових вподобань.

17 травня, 1941:

Відсутність у мене інтересу до соціології, марксизму та подібних речей корениться в твердженні, що вони дають ілюзію пояснення загальної історії, в той час, коли вони вивчають лише людську громаду. Я не виключаю, що тисячі інертних і нещасних людей поводяться виключно на підставі економічних законів, але так само можна казати, що вони поводяться біологічно або фізично як об’єкти, відповідно до законів гравітації… я вивчаю сутнісні речі про справжніх людей, спостерігаючи за зустріччю віч-на-віч людини з духом, смертю та коханням: ось це об’єкт досліджень!

Так, соціологам є над чим задуматись. І якщо аргумент Еліаде допоможе комусь розпрощатись з соціологією, то ось іще опції від нього:

15 жовтня, 1942:

Мене однаково приваблюють філософія культури, метафізика, мистецтво та окультизм

І того ж дня:

Я пишу маленьку книжку про Румунію, і пишу її боязко, використовуючи багато документів, оскільки я не історик, але не хочу здаватись дилетантом.

Хто там кидав каміння в Еліаде за аісторичніть? Бачте, він робив, що міг, не чіпляйтеся. Взагалі, варто звернути увагу на його любовне ставлення до філософії культури, її він згадує досить часто і, здається, вважає її найкращою з дисциплін, яка вивчає «справжніх людей». У 1944 році він розуміє своє місце у науці ще глибше і ширше завдяки спілкуванню з Х. Ортегою-і-Гассетом. Еліаде каже йому про себе:

2 лютого, 1944:

Я відповів, що вважаю себе троянським конем у науковому таборі, і що моя місія – покінчити з “Троянською війною”, яка тривала занадто довго між наукою та філософією. Я хочу науково обґрунтувати метафізичне значення архаїчного життя, тобто переконати соціологів, компаративістів, етнографів та фольклористів у тому, що їхні дослідження мають цінність у правильному осмисленні, правильному розумінні людини традиційних культур. Я вірю, що лише таким чином етноісторичні науки можуть вийти з небезпечного тупика, в якому вони опинились сьогодні.

Але залишмо його наукові откровення, все ж таки це щоденник, тут має бути щось дуже особисте та провокаційне. Цей період в житті Еліаде на диво важкий – його мучить безсоння та неврастенія, яку він визначає як ментальну агресію. Часто неврастенія переходить у меланхолію, яка змушує його боятися власної смертності та плинності молодості. А тут вже рукою подати до релігійних пошуків:

26 вересня, 1942:

Дуже рідко я відчуваю потребу в присутності Бога. Я не молюся і не знаю, як молитися. Коли я вхожу в церкву, я намагаюся молитися, але не можу сказати, чи успішно.

Але часто у мене є релігійні “напади”: прагнення до ізоляції, для споглядання далеко від інших людей. Відчай. Бажання (і надія) на аскетизм.

Постійно: пристрасть до об’єктивних, вічних форм релігії – до символу, обряду, міфу. Я вірю, що моє релігійне покликання реалізується на цих шляхах: показати експериментальну дійсність речей, які вважаються мертвими. Для мене спіраль або “дерево життя” цілком повні сакральності як ікони. Я маю доступ, зокрема, до метафізичних формул релігійності (“метафізичний” у первісному, а не сучасному, сенсі цього слова). Я “живу” цими формулами, які за зовнішнім виглядом сухі і жорсткі.

Як бачимо, православ’я його не цікавило, втім, як і інші інституціоналізовані релігії.

Стосунки Еліаде з оточенням та ставлення до авторитетів — окрема інтригуюча тема. Наприклад, до Ортеги-і-Гассета він ставиться з симпатією, на початку знайомства навіть із захватом. А от знайомство з Салазаром, про якого писав книгу, не справило на нього враження, власне зустріч з румунським президентом так само лишило у нього неприємні спогади, і Еліаде на сторінках щоденника висловляться доволі презирливо про них. Це зрозуміло – ніхто не любить фашистів. Ауробіндо Гхош видається йому більш цікавим, ніш Генон, а от хто дійсно заслуговує похвали, так це Василь Розанов:

5 березня, 1945:

Знов читаю Розанова. Я б писав так само як він, якби мав на те мужність. Якби я посмів бути собою.

І цей пасаж звертає нашу увагу до відношення Еліаде до найбільшого в його житті авторитету:

9 жовтня, 1941:

…вертаючися до дому, я сказав сам собі: що я за екстраординарний чоловік! Ніхто не усвідомлює у скількох галузях я розбираюся – галузях, у яких ніхто не підозрює, бо я ніколи не писав про них, вважаючи себе повним профаном…

Так, Еліаде ставиться до себе вкрай добре. Іноді це виглядає навіть непристойно. Але це задоволення собою приймає час від часу дивні форми, переходячи у меланхолію:

15 липня 1943:

…Однак, попри все це, я відчуваю, що я майже нічого не зробив, що я не сказав нічого важливого, не оголосив і десяту частину істини, для чого був посланий у цей світ… Я Ґете, який ще навіть не написав Вертера, хоча вже подумав про Фауста II. Це не тому, що мені бракує сили сконцентруватись. Навіть не через невіру в моїй геніальності чи у незмінну якість моїх творінь. Я усвідомлюю, що з часів Емінеску румунська нація не бачила такої повноцінної, потужної й такої обдарованої особистості. Але, що вбиває мене, – це відчуття руйнації румунської культури та Європи. Ми народилися поряд з Радянською Росією. Це говорить про все.

Чи можна так нахабно бути задоволеним собою? Думаю, що якщо Еліаде зміг нести тягар своєї величі, то і ми зможемо примиритися з власним генієм. Врешті-решт такий підхід змусив написати його багато важливих робіт, які й досі не втратили своєї актуальності. Наступного разу, коли вас буде долати лінь, згадайте чи написали ви саме той текст, для написання якого послані у цей світ. А якщо вас здолає творча криза, то скажіть собі: що я за екстраординарна людина! Хто зна, може це допоможе вам стати кращим релігієзнавцем своєї епохи.

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.