Між еросом та агапе: любов в античному осмисленні

0
84
Афродіта Уранія. Christian Griepenkerl, 1878. Вплив картини з античною богинею досі настільки сильний, що фільтри фейсбука не дозволяють рекламувати такі зображення…

Людина… еротичну напруженість знає як найглибшу основу і творіння, і творчості. Тому людина й гідна носити в собі священне полум’я Ероса, що є сином Пороса та Пенії. Тому ж досвід особистісної любові таїть в собі так нескінченно багато одкровень про таємницю світобудови. С. Булгаков

У сучасній масовій культурі функціонує безліч шаблонів, спрямованих на те, щоб зацікавити й втримати увагу споживачів. І найбільші спекуляції відносяться до сфери любові (хоча вона схильна підмінюватися швидше сексуальною сферою, але за символікою та значеннєвою атрибутикою це розмежування не настільки істотне). Тож варто з’ясувати, чому через стільки сторіч розвитку психіки та культури людина все ще реагує на символи сексуально-любовного наповнення, які виникли практично на зорі становлення homo sapiens. Вони і зараз продовжують впливати на сприйняття, навіть не дивлячись на те, що іноді не до кінця усвідомлюється.

О. Фінк в книзі «Основні феномени людського буття» виділяє працю, гру, любов, владу та смерть. Феномени людської буттєвості притаманні і для істот на інших рівнях розвитку, але лише для людини вони стають об’єктом усвідомлення. Найчастіше суперечка виникає навколо смислів «любові», адже окреслення змісту цього феномену напряму залежить від культурно-історичної традиції. Найбільш контроверсійними у європейській традиції є співвідношення понять «агапе» (любов жертовна, безкорисна та вимоглива, що подеколи доходить до самозречення) та «ерос» (неприборкана, пристрасна чуттєвість, що спрямована на фізичне володіння). Проте ще залишаються такі поняття як «строге» (рівне та постійне шлюбне почуття, що підтримується піклуванням про підростаюче покоління) та «філія» (глибока, ніжна дружба, зумовлена особистими симпатіями та взаємними схильностями). Усі вони мали доволі різну наповнюваність, виходячи з чого можна робити висновки про значущість як самих явищ, які ними позначалися, так і, виходячи з цього, про малу здатність до абстрагування[1].  Кожне з цих понять було самодостатнім, тож у сучасному світі звести розуміння до одного-двох слів, і, що характерно з огляду на вищезазначувану діяльність та функціональну наповненість феноменів буття людини, навіть частіше дієслів (кохати/любити, любить/нравиться, to like/to love) видається досить складним завданням.

Основним знавцем з питань любові та смерті часів Античності вважається Сократ. Але оскільки безпосередніх його творів не існує, то досліджуваним автором є Платон, саме його діалоги надають інформацію про найпоширеніші погляди. Звичайно, найбільш детально тема Еросу та любові прописана у «Бенкеті», проте і «Федр», й інші діалоги, але не в такому обсязі, дають уявлення про місце і значення як самого вшанування Ероса, так і про почуття любові.

Симпозіум, V ст. до н. е., Національний археологічний музей Пестуму (Італія)

З огляду на розмежування міфологічного та релігійного сприйняття, діалоги Платона містять дуже значний прояв дуалізму – поряд з досить детальним розмежуванням сфер, пов’язаних з любов’ю, на рівні повсякденного вшанування різноманітних богів (звісно, цей рівень в Античності відповідає міфологічному, адже політеїзм віддзеркалює особливості саме такого світосприйняття) є ще рівень філософської рефлексії, який, за своєю суттю, відповідає релігійному (з огляду на Середньовіччя та Новий час), адже є чітко раціоналізованим та досить інституціоналізованим. При цьому необхідно пам’ятати про те, що для політеїстичних систем, особливо ж на більш ранніх етапах розвитку, характерною є відсутність моральнісно-ціннісних визначень. Що є добро, і що – зло – не визначено у категоричному вигляді, та й самі боги не мають поділу за властивостями, лише за сферами впливу[2].

Повертаючись до аналізу текстів, залишених Платоном, знаходимо переважно подвійні уявлення про Ероса. Насамперед це стосується взаємопов’язаності Еросу та Афродіти: оскільки богинь є дві, то й Еросів – два. Це пов’язано з тим, що донька Урана вийшла з його голови, а це пояснює раціональність та безплотськість викликаних нею почуттів; донька ж Діони й Зевса – хтива, нерозсудлива, характерна для простонароддя. Відповідно, і ставлення та вшанування має поділятися. У трактуванні Платоном Павсанія, ніщо не є за своєю суттю ані прекрасним, ані потворним[3], значення має контекст. З огляду на наслідки та оточення, «хтива» любов, характерна для переважної більшості, зазнає критики  саме через відсутність духовного рівня, який призводить до того, що Ерос Афродіти Зевса вважається необхідним лише для продовження роду, а для справ держави та для рівня освічених та шанованих людей – неприйнятним[4].

Становище нижчої Афродіти як невартісної пояснюється особливостями соціального устрою Античності, коли жінка мала досить специфічний статус – вплив у якості жриці (особливо ж богинь Вести та Гестії) і цілковиту безправність у повсякденному житті. Що стосується загальновідомого значення гетери, то це особливий тип, який не дає уявлення про загальний стан речей. Гетери були винятком – саме через рівноправність, індивідуальність та включеність у різні виміри життя, від державних справ до формування загальноприйнятої думки про їхнє місце та роль, отже, й про роль пристрасті та любові зокрема. Любов до жінки – це не шлях до розвитку, не всезагальний ідеал, адже базується лише на тілесності, а духовність віднаходиться лише в одностатевих відносинах. Саме тому найбільш соціально прийнятною була одностатева любов як шлях до пізнання себе і повернення до себе.

Окрім вищезазначеного амбівалентного поділу, діалог «Бенкет» надає й інший: Еріксімах ще поглиблює різницю між двома Еротами, бо вони не просто співвідносяться з різними Афродітами, вони відповідають за протилежні першопочатки в природі людини – за здоров’я та за хворобу[5]. Але тут також вказується, що задовольняти необхідно обидва бажання, проте так, щоб не спровокувати ненаситності, яка може призвести до нестримності. Також вагому ідею, яка містить вихідну ідею для подальших трансформацій світосприйняття, знаходимо у зафіксованій Платоном розмові з Діотімою. Йдеться про вихідний засновок, який є суперечливим, і який, власне, дозволив християнам, при перейманні ідеї про те, що любов і благо – одне, стверджувати, що Бог і любов – теж одне і те саме. Сократ виходить з того, що Ерот не є любов, а потребує її, тобто, в нього є недостача прекрасного, благого тощо. Одначе стверджувати потворність одного з визначальних богів давньогрецького пантеону – богохульство, яке не мало б під собою основи, тож Діотіма пропонує «серединне» розуміння Ерота як генія, особливої сутності, яка й зумовлює прагнення людини до блага (тобто, до того, чого не вистачає). Ці ідеї знайшли своє продовження вже у християнській традиції, що є темою окремого осмислення.

Отже, в Античності любов в осмисленні вже мала всі ознаки цілісного феномену, що є атрибутивним для зрілого людського буття. Як модуси його можна трактувати агапе, строге, філію та ерос, адже потенційно вони співіснують у будь-якому прояві любові, але актуалізуються у різних співвідношеннях у залежності від наявних атрибутів буття, адже «любов багатолика та багатогранна, і немає підстав протиставляти її грані»[6].

 

[1] Це ж можна говорити, взагалі, про будь-які актуальні для певного суспільства на початковому етапі позначування. Наприклад, у народів Півночі існує близько двадцяти слів для позначення слова «сніг», а у арабських племен використовувалося понад сто слів і висловлювань для «верблюд».

[2] Проте з плином часу відбуваються певні зміни, і на перший план виходить саме моральнісний елемент. Найяскравіше це все ж таки можна простежити у розвитку ідеї потойбічного суду в релігії Давнього Єгипту, де посмертна доля людини все більше залежить не від соціального статусу та ритуально-магічних дій, а від поведінки і особистісних якостей протягом життя. Подібну тенденцію в релігії Давньої Греції прослідковуємо у трансформації міфів, коли боги в інтерпретації Гомера та Гесіода отримують все більше «людських», етичних якостей, адже відсутність моральнісності з розвитком психіки людини викликає все більше неузгодженостей між офіційною версією (тобто міфами, містеріями тих чи інших храмів) та повсякденням

[3] Див. Платон. Федон, Пир, Федр, Парменид / Платон ; общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи ; примеч. А. Ф. Лосева и А. А. Тахо-Годи ; пер. с древнегреч. – М. : Изд-во «Мысль», 1999. – С. 89 с.

[4] Така парадигма залишається пріоритетною впродовж багатьох століть, тож осмислення феномена «любові» здебільшого залишається в межах сфер, окреслених у діалогах Платона, що й пояснює неодноразове повернення до його текстів.

[5] Платон. Федон, Пир, Федр, Парменид / Платон ; общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи ; примеч. А. Ф. Лосева и А. А. Тахо-Годи ; пер. с древнегреч. – М. : Изд-во «Мысль», 1999. – С. 95 с.

[6] Булгаков С. Н. Пол в человеке (Фрагмент из антропологии) // Булгаков С. Н. Труды по социологии и антропологи. В 2-х т. Т. 2. Статьи и работы разных лет. 1902-1942 / Институт социологии. – М. : Наука, 1997. – С. 185.

 

 

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.