Монолог не на часі

1
188

Рецензія на книгу «Церква у нових медіях України: проблеми і пріоритети комунікації» Юліани Лавриш.

Нові медії сьогодні — це вимір, у який поступово переселяється суспільство (згадати хоча б японський проект 2017 року «Суспільство 5.0»). Дослідження нових медій логічно проводити не як окремого явища, а як інструменту, яким користується та чи інша спільнота для нормального життя. У книзі Юліани Лавриш йдеться про те, як нові медії використовує церква. Одразу уточню, що деякі понурі теоретики вчорашнього дня пишуть «медіа», але ми вслід за Юліаною будемо відмінювати це слово у множині, бо множиною воно і є, зрештою.

Вихід цієї книги давно був на часі. «Церква і медіа: сім кроків до порозуміння» з’явилася 5 років тому, а «Медіатизація протестантизму в Україні» — ще за рік до того, і, як відомо, з того часу обсяг інформації в світі зріс майже втричі. Не гальмував і розвиток нових медій, а отже ми мали прогалину в осмисленні цього предмету, і прогалину колосальну. Попри те, що такі книги застарівають набагато швидше за твори Сервантеса, ще рік-два робота Юліани буде на столі в кожного, хто намагатиметься примирити церкву та соцмережу. Мені як релігієзнавцю відомо, що насправді наука має ті ж проблеми комунікації, що і церква, і навіть глибші, адже ми, вчені, не дуже-то змогли налагодити навіть монолог із читачем — бо церковний монолог викликає хоча б священний трепет, а науковий монолог може викликати, переважно, нудьгу. Тож кожен рецепт поліпшення комунікації слід уважно прочитати й зробити висновок для свого інституту. А ця книга дозволяє вбити одразу двох зайців, оскільки нею можуть користуватися й ті релігієзнавці, що працюють у науковій сфері, й ті що раптом опинилися на церковних рейках.

Книга починається з констатації, що існують сьогодні лише ті, хто має профіль у соцмережах. І церква в цьому плані дуже вразлива, оскільки тисячоліттями напрацьовувала монологічний тип спілкування з паствою, а сьогодні змушена підтримувати не просто діалог, а діалог, у якому немає авторитетнішої сторони, і будь-хто може жбурнути в церковного авторитета брудом без особливих наслідків для себе. Найтрадиційніші конфесії — православ’я (в першу чергу, про що свідчить мала аудиторія православних нових медій) та католицизм — вразливі критично, і саме вони потрапили у фокус дослідження. Конкретним предметом стали акаунти священиків і церковних органів у Facebook, Twitter, VK та Youtube, але автор виходить за межі контент-аналізу сторінок, намагається з’ясувати комунікаційні стратегії різних церков у середовищі нових медій. Це важливо, бо сяк-так будь-яка церква реагує на появу нових засобів комунікації, але цілісної стратегії поводження в новому середовищі побачити можна не завжди.

Вступ книги побудований за класичною схемою вступу до дисертації, і перші два розділи фактично представляють дисертаційне дослідженя авторки «Діалогізм у нових медіях України як засіб соціальних комунікацій: релігійний аспект», захищене в 2016 році. Натомість до третього розділу ввійшли статті на сайті газети «День». Так теоретизування про стратегії діалогів церкви з державою та церкви з суспільством переходять у практичний аналіз втілення цих стратегій окремими церквами. Зазначу також, що основна робота над книгою робилася до захисту дисертації, тому найновіших трендів там немає. Але тренди річної давнини і глибше, аж до 2000 року, в книзі представлені об’ємно.

Перший розділ книги — найтеоретичніший. Він називається «Діалог між церквою і суспільством як ефективний бекґраунд соціальних комунікацій», і саме в ньому аналізуються стратегії використання нових медій різними церквами. Також тут систематизована інформація (станом на середину 2016 року) про дослідження діалогу церков із іншими акторами. У зв’язку з цим згадується кандидатська дисертація Оксани Задоянчук «Особливості сприйняття УПЦ в ЗМІ України», захищена вже наприкінці 2016 року, де активно цитовано тексти Юліани Лавриш. Що свідчить про складання наукового тренду.

У підрозділі 1.2 розкриті як методи, якими користувалася дослідниця, так і ключові поняття — «дискурс», «діалог», «комунікація». У наступному підрозділі проаналізовані, переважно, католицькі (РКЦ) офіційні документи, де йдеться про комунікацію церкви з суспільством, і для порівняння згадуються відповідні православні документи (УПЦ). Нарешті, в підрозділі 1.4 описані власне нові медії як інструмент ведення діалогу між церквою та соціумом (соцмережі та блогосфера). Юліана перераховує ці інструменти і говорить про негативні тенденції, пов’язані з ними (вороже ставлення консервативної церковної спільноти, з одного боку, та надмірна увага до віртуального образу окремих представників церкви, з іншого).

Другий розділ книги пов’язаний із практикою та соціологією. Головними його темами є діалогічні моделі «церква-влада-суспільство» до та після Євромайдану, а також конкретні вияви діалогу на прикладі тем військового капеланства та біоетики. Юліана Лавриш пише про Помаранчеву революцію та Євромайдан як про дві ключові події, що змінили типи медійної комунікації між церквою та іншими суспільними інститутами. Після Помаранчевої революції церкви стають все помітнішими учасниками суспільно-політичної комунікації, і на початку 2010-х років різні церковні юрисдикції стали сприйматися, в тому числі, як майданчик для передвиборчої агітації, і, навіть, як постачальники кандидатів на депутатські посади. Натомість, події Євромайдану та їх відображення засобами нових медій створили новий тип комунікації, де церква спілкується не лише з політичною елітою, а з кожним членом суспільства, отримуючи від кожного фідбек. У розділі 2.3 — «Діалог між церквою і суспільством у рамках капеланства на сході України: платформа нових медій» розглянута не лише активність церков у питанні регулювання капеланського служіння, а й інші ситуації застосування нових медій у сучасному українському дискурсі, в тому числі ситуацію з переходом громад УПЦ під юрисдикцію УПЦ КП. Нарешті, останній підрозділ присвячений питанням біоетики, в яких позиції та зусилля церков переважно збігаються, а, отже, результатом діяльності нових медій у цій площини є доволі потужний консолідований дискурс. Юліана наводить також цікаве порівняння розкриття теми в релігійних і світських медіях — перші спрямовані на висвітлення морального та загальнолюдського в біоетичному вимірі, тоді як другі реєструють окремі випадки, скандалізуючи їх учасників і збільшуючи внаслідок того власний рейтинг.

Третій розділ складається з матеріалів авторства Юліани Лавриш, надрукованих на сайті всеукраїнського часопису «День», у якому вона веде рубрику «Медіа та релігія». Тут подані статті про візити папи Франциска до Ріо та патріарха Кирила до Києва, про участь церкви в євроінтеграційних обговореннях, про участь церков у подіях Євромайдану, про поведінку церковних діячів у соцмережах. Закінчують розділ авторські інтерв’ю з патріархом Філаретом, митрополитом Олександром (Драбинко) та муфтієм Саїдом Ісмагіловим. Найважливішим меседжем третього розділу можна вважати вислів самої Юліани: «Нікого не підносячи і не критикуючи, пропонуємо читачам самим зробити висновок. Безумовно, не варто сприймати ці роздуми як камінь у город одних чи панегірики іншим… Ні. Як з одного, так і з другого боку є різні випадки. Суть не в цьому, а в тому, що дії таких знакових ієрархів можуть мати як мотивуючий, так і демотивуючий характер. Тому залишається тільки побажати їм і нам зробити правильний вибір». Тобто за доби нових медій кожен крок церковних ієрархів, кожна позиція церкви з суспільно значущих питань, і навіть вислови окремих членів церкви моментально стають надбанням цілого світу, і треба дуже ретельно вибудовувати свою діяльність у медіях, щоб не залишитися осторонь нового формату життя.

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.