Що робити релігієзнавцю, коли телефонує журналіст

3
645

Алістер Кроулі у романі «Місячне дитя» пише про один важливий тип спілкування: «щодо Вашого зауваження про спілкування з медіумами … дозвольте пригадати парадокс магіки. Пам’ятаєте, в одному розділі Біблії один за одним ідуть вірші, перший з яких радить відповідати нерозумному за безумством його, а другий — не відповідати йому? … Є два шляхи мати справу з опонентом: один полягає в боротьбі з ним на його ж землі, а другий — у піднесенні на вищий план. “Ви можете перемогти вогонь вогнем, або водою”. Що цікаво, в російському перекладі «mediums» постало як «газетчики». Дійсно, медіа — це множина від медіума, і преса є найпотужнішим каналом передачі думки від виробника споживачеві.

У житті кожного релігієзнавця може постати драматичне питання зв’язку з пресою. Часто журналісти самі приходять до фахівців у вузькій сфері як до експертів, а іноді ініціатором спілкування може стати і релігієзнавець. У кожного ЗМІ є список контактів, до яких можна звернутися за коментарем щодо календарного свята, міжконфесійного конфлікту, законодавчих ініціатив тощо. Якщо Ви колись дали коментар журналісту, шанси на те, що до Вас звернуться в майбутньому, зростають пропорційно до кількості виступів. І цим списком користуються всі бажаючі — як релігійні оглядачі, так і автори ток-шоу чи журналісти, які взагалі-то висвітлюють футбол, але колега захворів і сьогодні вони мають зробити репортаж про хресну ходу.

І от, уявімо собі ситуацію: телефонує релігієзнавцю журналіст. Як реагувати? Кинути слухавку, порадити звернутись до іншого колеги, чи мужньо відповісти на недолугі питання та зіпсувати собі репутацію? За бажанням кинути слухавку лежить глибока дилема, яку окреслив кілька років тому в своїй статті Олег Кисельов ():

«З одного боку, публічна роль релігієзнавця цілком можлива і доречна… Проте науковець-інтелектуал … із необхідністю з часом стане більше інтелектуалом, аніж науковцем, оскільки балансувати поміж цих двох ролей дійсно складно. Складність полягає у тому, що інтелектуал має задовольняти запити суспільства не лише щодо тієї вузької сфери, де він є фахівцем та може виступати як експерт, але у ширшому контексті: від релігієзнавця очікують, що він знається на актуальних та поточних проблемах релігійного життя загалом. Тобто час, який міг би бути витрачений на дослідження релігій, науковець-інтелектуал має витрачати на знайомство із запитами суспільства та пошуку адекватних відповідей на них».

Тобто якщо ти досліджуєш проблему, не буде часу поділитися своїми знахідками, а як забагато часу приділяєш спілкуванню з пресою — не буде коли проводити дослідження.

Це об’єктивна проблема, а є ще суб’єктивна: журналіст може виявитися ангажованим редакційною політикою та змонтувати з усього виступу релігієзнавця кілька секунд, які підтверджують заздалегідь задані тези. Наприклад, у мене була така ситуація, коли прокоментував для одного інтернет-ЗМІ через скайп релігійну ситуацію на Донбасі, розмежувавши її позитивні (хай і не багато, але такі є) та негативні риси, натомість у сюжет потрапали лише перелічені факти порушення прав, треш-угару содомії та каннібалізму, тобто я виявився не експертом, а проповідником.

Такі ситуації трапляються часто. Наприклад, російських колег ЗМІ намагалися використати під час антисаєнтологічної кампанії, через що дехто дійсно ховався від преси, уникаючи коментарів, а ті, хто таки висловився, побачили в телевізорі зовсім не те, про що говорили. Отже,

проблема №1: журналіст може свідомо перекрутити зміст твоєї промови. З іншого боку, якщо релігієзнавець уникне зустрічі з журналістом — той все одно не зможе відмовитися робити матеріал, бо отримує за це зарплатню. І в новинах глядачі побачать коментар не релігієзнавця, а екстрасенса чи автомобіліста. Погодьтеся, що ніхто не може сказати про релігійні питання краще за релігієзнавця, інакше нам не слід займатися цією справою.

Проблема №2: часто журналіст може перекрутити інформацію без злого наміру, а через низький рівень професійних навичок. Цілу низку проблем такого ґатунку пригадала для нас Ольга Муха, яка нещодавно була однією з організаторів 83-го Конгресу Міжнародного ПЕН-клубу у Львові:

«Вітчизняних журналістів характеризує низька культура підготовки до спілкування. Передовсім бракує такої речі як базова підготовка до інтерв’ю — вони не можуть погуглити ні хто ти такий, ані якусь базу про предмет розмови. Так само все кепсько із перевіркою інформації. Ми мали при підготовці ПЕН конгресу дуже смішні і сумні прецеденти. Перший був, коли колега написала, мовляв, у вас у прес-релізі вказано про Світлану Алексієвіч, але ж вона померла (така «качка» дійсно була, півроку тому, але за кілька годин було спростування, себто перевірити було дуже просто). Інший прецедент був ще гіршим: До відкриття ми робили флеш-моб щодо Олега Сенцова — зустрічали делегатів із табличками “ПЕН конгрес” і “Олег Сенцов” і отримували від журналістів (!!!) питання: “а що, Олег не приїде?”. Тобто, базовий рівень орієнтації у питанні і проблемі — мізерний. Вітчизняна журналістика — журналістика “побутових новин”. Для статистики, скажімо, за останні 2 місяці я дала понад 20 інтерв’ю, біля 10 телеефірів і 20 радіо. З компетентними журналістами за цей час я зустрілася 4-5 разів».

Це проблема саме української журналістики, а не загальна ситуація по Калі-юзі. Так, Ольга уточнює:

«По міжнародних медіа ситуація краща. Жодного разу я не памятаю, аби хтось із них був не підготовленим у темі, про яку говорили. Звісно, мали свій залом інформації — наприклад, те ж Deutsche Radio завжди цікавиться тим, чим їхні слухачі-німці, але вони виявлялися більш компетентними навіть в тому сенсі, що могли зв’язати певні речі із паралельними процесами в Україні».

Втім, звинувачувати журналістів у непрофесіоналізмі — не наша справа, це тільки може образити їх та змусити не звертатися до вас як до експерта в майбутньому. А от провести майстер-клас щодо написання текстів на релігієзнавчу тематику — це гарна ідея. І нічого, коли такі заходи вже відбувалися, їх відвідали ще далеко не всі журналісти України, а ті хто відвідав цілком уже могли піти з професії. Треба постійно допомагати журналістам підвищувати рівень, це зробить з них наших як не колег, то хоч однодумців. А потім намагатися працювати з тими, в чиїх професійних якостях ти впевнений.

Проблема №3 пов’язана зі зворотним процесом — коли релігієзнавець потребує журналіста. Наприклад, для висвітлення власного заходу чи щоб прокоментувати якусь важливу подію. І тут виявляється, що чимало колег не вміють працювати з публічним полем. Це невміння з українськими релігієзнавцями поділяють релігійні спільноти, що стало очевидно після проведення Дня подяки в Києві. Відразу з’явилися численні звинувачення з боку протестантських спікерів та релігійних журналістів у бік центральних телеканалів, а згодом і звинувачення у відповідь. Вади організаційного процесу проаналізували Олексій Гордеєв та команда Misanthropic Church, і деякі з цих вад слід враховувати релігієзнавцям, коли ми чекаємо на журналістів під час своїх заходів.

Загальні рекомендації Misanthropic Church буде важко виконати окремому вченому, але їх слід враховувати професійним асоціаціям: «розвивати інформаційну інфраструктуру, будувати відносини зі ЗМІ, інвестувати в комунікації, залучати експертів». Чи багато хто з нас, організовуючи публічний захід, думає про ці речі? Якщо ми будемо так працювати — нашу справу буде помітно, а від наших висновків і рекомендацій важко буде відмахнутись.

Готуючи реліз для ЗМІ, слід не лише повідомити журналістів про подію, а й дати зрозуміти, чому вона важлива для українського суспільства, коротко ввести в контекст і дати головні тези. Інакше журналіст просто не помітить повідомлення, яке релігієзнавець хотів би зробити головним. Натомість, як радить представник Misanthropic Church Микола Малуха, з релізу краще самому прибрати інформацію про час, місце, кількість учасників заходу та міста/країни, з яких вони приїхали. Це все одно навряд чи потрапить в остаточну версію статті (якщо, звісно, не йдеться про спеціалізовані ресурси типу РвУ та РІСУ, налаштовані лояльно до вчених), і може взагалі відвернути тендітну душу представника медіа. Бажано також, щоб повідомлення стосувалося не стільки життя релігійної організації чи дослідницької інституції, а їхньої реакції (чи впливу) на життя суспільства, наприклад — церква і корупція, досягнення вчених і рейтинг країни.

Отже, не слід уникати чи боятися зустрічі з журналістами. Вони все одно шукатимуть співрозмовника, а краще за релігієзнавця про його парафію ніхто не скаже. Тому треба говорити лаконічно й по темі, а потім вимагати щоб зміст вашого послання не був перекручений медіумом. Ніхто не просить розмінювати наукову роботу на мінливу славу, але іноді вчений має віддати борг співгромадянам, розвіяти примари в темі, яку він досліджує роками, та вберегти суспільство від хибних і шкідливих рішень.

 

Поради публічному релігієзнавцю-початківцю:

  1. Якщо тобі телефонує журналіст — не кидай слухавку. Він все одно зробить репортаж, але замість тебе звернеться до іншого, можливо, менш компетентного співрозмовника.
  2. Йдучи на зустріч із журналістом, або спілкуючись із ним вітруально, слід орієнтуватися на те, що він анічогісінько не знає в темі, про яку ти будеш із ним говорити (якщо інше не було озвучено окремо). Це не молодший колега, в кращому випадку він дещо прочитав у мережі сьогодні зранку.
  3. Намагайся відвідувати прямі ефіри, а не покладатися на запис. Тоді менше варіантів перекрутити та неправильно змонтувати промову експерта.
  4. Якщо матеріал має вийти в текстовому вигляді, бажано його проглянути перед публікацією. Порядний журналіст має сам запропонувати своєму співрозмовнику узгодити остаточний варіант тексту, але не соромно й попросити, якщо він забув.
  5. Для того, щоб до тебе зверталися ЗМІ, треба бути публічно активним. У фейсбук можна постити не лише котиків, але й міркування про релігійну ситуацію в державі (не дуже часто, котики все ж мають переважати).
  6. Навіть цікава подія (конференція, мітинг чи публічна лекція) не є автоматично інформаційним приводом. Для того, щоб журналісти приходили не тоді, коли це треба їм, а коли це треба нам, слід вести постійну роботу зі ЗМІ.

 

 

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.

  • Vyacheslav Ageyyev

    ну да, скільки разів журіки все перекручували до стану “навпаки”, потім дивишся і соромно стає – я правда таке казав?

    • Ruslan Khalikov

      Треба одразу готуватися до найгіршого варіанту, не говорити фраз, з яких можна скласти щось на кшталт “рептилоїд”, “хайль гітлер”, “до чого країну довели” тощо. Також бажано, щоб головний меседж укладався в 55 секунд, якщо йдеться про телебачення. Тоді важко буде перекрутити, але не неможливо 🙂

      • Vyacheslav Ageyyev

        завжди є варіант нарізка і перестановка місцями:)