«Я б хотіла бути сосною… Високою, із золотистою корою, що зблискує вранці окремими прозорими крапельками, як бенгальські вогні, а ввечері вся сяє теплим рівним спокійним помаранчевим світлом. Вгорі все це увінчує темно- і вічнозелена корона з багатьма пальцями-голками, а внизу порепана, ніби спрацьована кора, з якої легко вистругати човник, який попливе плесом озера. Хочу бути сосною!» – ділиться власними міркуваннями про вічність моя добра знайома. Хтось подумає, що навряд чи цій мрійниці вдасться така метаморфоза. За життя – певно, що ні, а от після смерті все навіть дуже можливо.

У квітні цього року на офіційному сайті Верховної Ради України з’явився законопроект  про біопоховання.

Маючи деякий досвід участі у зарубіжних релігієзнавчих конференціях, мені хочеться поділитися своїми спостереженнями та порадами. Цей текст передусім адресую молодим релігієзнавцям, які ще не виїжджали до Європи на релігієзнавчі конференції. Впевнений, що колеги, які мають подібний досвід, підтвердять мої міркування.

Останнім часом у Парламенті точиться дискусія щодо Стамбульської конвенції. Це документ, який вводить суворі покарання за домашнє насильство та дозволяє правоохоронним органам притягати до відповідальності осіб, які вчинили подібні злочини. І ось раптом Всеукраїнська рада церков виступає проти. Чому і як? Церква протягом своєї історії дуже часто була захисницею знедолених, «сірих та убогих». Як так сталося, що тепер релігійні лідери проти криміналізації домашнього насильства?!!

Яблуком роздору став… ґендер. Церкви настільки його бояться, що готові були виступати проти захисту жертв насилля.

Одного разу до мене після лекції підійшов студент і сказав, що, насправді, Земля пласка і він на лекціях слухає дурниці, особливо про облаштування світу, свідомості або історії. У цьому немає нічого дивного, таких людей багато серед студентів, однак не всі мають сміливість сказати це викладачеві.

На вулиці ХХІ ст., доба інтернету, доступної інформації, Ілона Маска, смартфонів і релігії. Коли зустрічаєш таких людей, то задаєшся питанням «Як так?». Відповідь прийшла неочікувано, у той момент як ми заговорили про плоску Землю, ангелів і Ісаака Ньютона, динозаврів, яких приручила давня людина і т. д. Все дуже просто, вони були завжди і будуть вічно і від них нікуди не дітися. Проблема в іншому, – яким чином такі люди потрапили в університет?

Українське православ’я як ніколи наблизилось до отримання канонічної автокефалії. На жаль, автокефальними стануть не всі, тому ця довгоочікувана подія не завершить епоху багаторічного розділення віруючих. Не треба бути пророком, щоб передбачити несприйняття автокефалії певною кількістю вірних УПЦ МП. Причин цього несприйняття багато: від політичних (замаскованих під церковно-канонічні) до матеріальних, егоїстичних та банально емоційних. Ймовірно, в глобальному сенсі українцям доведеться вибирати між двома канонічними юрисдикціями: новоствореною Українською православною церквою як такою та, назвемо його умовно, Українським екзархатом РПЦ.