Психотерапевтія патологічного почуття провини

Поки в Україні релігія і психотерапія всіляко жахаються одне одного, у сусідній Польщі з її сильною релігійною традицією процвітає симбіоз, який так і проситься назвати «католицькою психотерапією». Перекладена стаття о. С.Кучковського з Товариства Ісуса чудово ілюструє як католицизм може не лише вживатися, а й співпрацювати з психологією.

 Проблеми, пов’язані з інтенсивним чи буквально патологічним почуттям провини належать до тієї категорії, які найпрактичніше та найефективніше вирішувати групі спеціалістів. Щоразу частіше застосовуються так звані «терапевтичні групи» (healing teams). Вельми слушну ілюстрацію розумності комплексного підходу до згадуваної (у попередніх статтях. – К.Н.) проблеми МакКензі (Mc Kenzie) за Юнгом (Youngiem) и Майлбургом (Mailburgiem) презентує наступний клінічний випадок:

У молодої матері в автомобільній аварії загинула дитина. Завдяки хірургічному втручанню вона сама, хоча й тяжко поранена, залишилася живою. Однак одужання тривало повільно та незначно. Не знаходячи соматичних обґрунтувань для труднощів, що постали, лікар звернувся за порадою до колеги психіатра. Аналіз виявив негативне відношення пацієнтки до лікування. Дитина, яка загинула в аварії, було плодом її позашлюбного контакту. Вона змогла приховати свій секрет. Але провина, яку вона до того часу пригнічувала і контролювала, тепер повернулася на поріг свідомості. В такій ситуації психіатр був безпомічний. Спроби переконання з його боку зустрічалися з відповідями пацієнтки: «То я повинна була вмерти», «То Божа кара за мій гріх». Прийшов придатний момент, щоб до терапевтичного процесу включився душпастир. Капелан запитав: «Чи не хотіла б ти використати трагедію, яка з тобою трапилася як розплата за подружню помилку?». Вона так зробила. Рани почали швидко загоюватися.[1]

В наведеному, майже класичному випадку, ми мали справу з реальною провиною. Почуття провини відносилося до об’єктивної ситуації. Випадок достатньо явно ілюструє, що нема потреба до створення в суб’єктів почуття провини. Вони в нас існують, хоча часто є закритими та замаскованими. Значить, душпастир і психіатр можуть співпрацювати, замість того, щоб залишатися в антагоністичних стосунках.

Щодо питань, пов’язаних з почуттях провини, то на передній план виступають дві протилежні позиції: а) психоаналітична, б) позиція представників теорії навчання, особливо О. Г. Моврера (O. H. Mowrera).

Психоаналітична позиція. Психоаналітики відкривають у своїх хворих болісне почуття провини. Так само, як і прихильники інших напрямів, метою своїх старань вони вважають вилікування хворого. Суперечливий пункт становить тільки питання: яким шляхом доходити до вилікування пацієнта? Чи та мета ототожнюється з усуненням провини пацієнта? Одні, наприклад Г. Фінгаретте (H. Fingarétte), вважають, що мета психоаналітичної психотерапії полягає в усуванні почуття провини. Подібну думку висловлює Г. А. Пауль (G.A. Paul): «Головне завдання психоаналізу: усування почуття провини в пацієнтів чи принаймні зменшення його сили»[2].

А. Хеснард (G. Hesnard) теж висловлюється за мінімалізацію почуття провини[3]. Він вважає, що моральні накази перебільшують можливості їхньої реалізації, стаючи тим самим чинником потенціального почуття провини. Терапевтичний процес наближатиметься до зменшення сили взаємодії Над-Я особи з її Я.

Позиція т.зв.  школи навчання. Прихильники школи навчання схильні вбачати в проблемі патологічного почуття провини наслідок помилково вивченого імпульсу, який повинен бути повторно вивчений на шляху правильного зв’язку стимулу з реакцією, при застосуванні процесу зміцнення.

Моврер пише: «Людина хворіє розумово і мабуть також тілесно з приводу невизнаної і незадоволеної (niezadośćuczynionej) реальної провини»[4]. А значить, доведення пацієнта до стану, в якому він би міг визнати провину, зменшить напругу. Це буде досягнуто через зміцнення Я і Над-Я (у протиставленні до фрейдизму, який пропонує зменшення вимог, які надходять з Над-Я).

Треба дати пацієнту реальний шанс спокути. Для людини віруючої приводом визнання провини і спокути становитиме інституція сакраментальної спокути. Це, звичайно, відноситься до такої ситуації, коли біля основ патологічного почуття провини лежить реальна провина. Коли ж ми маємо справу з невротичною провиною (winą neurotyczną), без жодного передуючого факту в сфері реальності, необхідно застосовувати інші засоби.

Проміжна позиція. Першим етапом буде визначення, чи можливий вивід на поріг свідомості запущеного, подавленого почуття провини. Маючи справу з емоціональним зарядом сильної інтенсивності, який при тому є «вільним», тобто не зв’язаним з адекватним власним змістом, а пов’язаним з чужорідними ейдетичними змістами (obcych treści ideacyjnych), належить, на нашу думку, застосувати фрейдівську техніку, що схиляється до пов’язання емоцій з первинними змістами. Остатні можуть бути ідентифіковані на шляху більш, або менш глибокого психоаналізу. Адже метою психоаналітичних технік є досягнення підсвідомих змістів, що виявляється можливим тільки при усуненні, чи принаймні зменшенні захисних механізмів Я [5].  Ще під час переданалітичного етапу були намагання досягти несвідомих змістів за допомоги гіпнотичної техніки. Для гіпнотизера захисні механізми Я становили перешкоду. Вимкнене в процесі гіпнозу Я не брало в ньому участь, тому терапевтичні ефекти були зазвичай короткотривалі (що не суперечило великій діагностичній користі). Діагностичну техніку невдовзі змінив метод вільних асоціацій (wolnych skojarzeń). Він відрізнявся від попереднього окрім іншого тим, що Я не було виключено в терапевтичному процесі «насильно», а робив це сам пацієнт, якого просили висловлювати змісти, що надходять, вільно, тобто без участі стримуючої ролі Я.

У доходженні до свідомості допомогою виявилася також інтерпретація сновидінь. Під час сну автоматично наступає затримка стримування зі сторони Я. Додаткову інформацію надає психоаналітикам інтерпретація символів, а також аналіз так званих парапраксій (parapraxes), тобто тих створень, які виявляються при зміцненому імпульсі інстинкту і зменшеному контролі Я, в певних специфічних умовах.

Про травматичний досвід пацієнта психоаналітик може також дізнатися з явища так званого перенесення. «Ми розуміємо всі ті імпульси, які переживаються пацієнтом у відношеннях з аналітиком, які не створюються знову об’єктивною аналітичною ситуацією, а мають свої витоки в ранніх, – точніше, дуже ранніх – зв’язках з об’єктом, а зараз лише оживають під впливом вимушеного повторення»[6]. А значить, психотерапевтія піде в напрямі виведення на поле свідомості стримуваних сенсів і нового вирішення конфлікту свідомим способом.

Духовна терапія. Зіштовхнувшись з реальною, дійсною провиною, психіатри не розпоряджаються тільки технікою, яка могла би «розв’язати» почуття провини. Єдиними ефективними ліками проти почуття реальної провини є пробачення, а цього психіатр не має. Він може або ігнорувати моральну та духовну проблему, або намагатися зменшити інтенсивність почуття провини, зазвичай без великого результату для пацієнта. Об’єкт обтяжений почуттям реальної провини є безсилим, якби він сам – без відношення до Бога – хотів би впоратися з цим прикрим станом.  Простежується цікаве явище: хоча сумління, домагаючись покарання, саме собі вимірює кару, не дивлячись на це, не знаходить спокою. Як стверджує Мак Кензі[7], мир приносить особливо розуміння, що Бог приніс на хресті викупну жертву.

Усвідомлення вибачення ставить свою провину перед обличчям почуття гріховності[8]. Зіткнувшись з природною необхідністю задоволення [почуття провини], ми в той же час стаємо перед обличчям любові, яка прощає[9].

Дивлячись на питання про реальну провину зі сторони людини, обтяженого цією провиною, виникає велике питання: чи обов’язковим елементом духовної терапії  є духовне спокутування за порушення морального порядку. На цю тему засадничу тезу висловлює В. Вайт (V. White): «Не достатньо прийняти пробачення, пожертвуваного вільно і безоплатно, щоб стати вільним від почуття провини, треба заплатити за помилку»[10].

Потреба спокутування реальної чи уявної провини має, на думку Вайта, ендемічну натуру (natury endemicznej) та вкорінена глибоко в людській природі[11].

З таким положенням не погоджується МакКензі, дотримуючись думки, що обов’язковість розплати за кожен гріх виходить з Над-Я, натомість вона не підтверджується у випадку зрілої совісті. «Провина не вимагає покарання»[12]. Втім, одне – розрізняє МакКензі – почуття заслуженої кари, а інше – бажання покарання. Обов’язковий зв’язок існує не між гріхом та карою, а між гріхом та втратою об’єкта любові, зміни нашого відношення до Бога[13].

Не лише у випадку чисто суб’єктивного почуття провини маємо справу з патологією. Психотерапевт виявляється потрібним також у випадку реального почуття провини. Адже окрім фактично допущеної моральної помилки та почуття провини, іноді спостерігається втеча, придушення почуття провини, перенесення провини на інших осіб чи життєві обставини. Духовна терапія ставить собі на меті напрацювання у пацієнта почуття відповідальності.

Влучною ілюстрацією процесу формування відповідальності в контексті почуття провини клінічний випадок, описаний Г. Т. Клоузом (H. T. Close )[14]:

Хелена, 24-річна дівчина, втретє опинилася в психіатричній лікарні, з симптомами депресії, що наростає декілька місяців. Вже первинний аналіз випадку виявив симптом почуття безцінності і почуття провини на сексуальному фоні. Докладний розгляд випадку дозволив дійти наступних рішень. Вона походила з дуже релігійного середовища, була вельми активною у церковній праці. Бог займав істотне місце в її особистому і суспільному житті. Це особливо яскраво виявилося у боротьбі Хелени самої з собою і життєвими ситуаціями. Іншою характерною обставиною життя пацієнтки з часу, що передував психотерапії, було почуття самотності. Вона страждала нестачею емоцій зі сторони батьків. З жалем згадувала, що не мала достатньо досвіду обіймів, як інші дітьми. Це породило заздрість та почуття скривдженості. Вона має почуття заздрості до сестри та її сексуальних успіхів і хоче довести, що вона теж є «бажаною» та «прийнятною». Однак поки вона зростала, вона просто не знала як попросити про дружбу. Вона хотіла бути ближче до людей, а з іншої сторони її паралізував страх ризику зближення з ними. Після закінчення гімназії, два роки ходила до коледжу при церкві. Познайомилася з хлопцем. Перша спроба самогубства є власне результатом її нездатності впоратися з цим знайомством. Між 9-м та 16-м роками життя їй довелося жити в старшої за неї двоюрідної сестри. Зі сторони чоловіка сестри, Фреда, вона зіштовхувалася з чіпляннями сексуального характеру. Початково вона вважала сексуальні стосунки свого роду грою, через яку Фред повинен був висловити своє почуття кохання до неї. Зростала. Щоразу ясніше усвідомлювала, що робить погано. Чинить опір. Наприкінці поразка. Боячись, щоб родина Фреда не розпалася, не видає таємниці. Навіть у той час, коли вона погоджувалася на сексуальні стосунки добровільно, не відчувала з них задоволення. Вона вважала, що таким чином вона сплачує борг вдячності за кохання. До того долучався страх завагітніти. Вона починає зневажати себе, Фреда, Бога. Неочікувано припинилися сексуальні ініціативи з боку Фреда. Це сталося саме тоді, коли одного разу він приступав до стосунків. Після відчайдушного крику Хелени «О, Боже, допоможи мені!», Фред від неї відмовився. Вона почула вдячність до Бога. Вона усвідомлювала, що в її розумінні пробачення спиралася на здатність переконання Бога, що вона була невинною. Завданням психотерапевта було напрацювання у пацієнтки переконання, що вибачення – це просто прийняття. І хоча вона була негідна прийняття, не дивлячись на це, вона стає прийнятою та сприйнятою. Зі свого боку вона повинна взяти відповідальність за саму себе. Вона каже: «Мені здається, що я повинна була прийти до психіатричної лікарні, щоб знайти Бога, але, думаю, це було варто того». Контакт з Фредом поглибив її почуття самотності і призвів до того, що вона перестала вірити всім. Вона завжди вважала, що інші люди насправді такі добрі, як вона собі це уявляла в своєму ідеальному образі, і не бачила для себе місця серед них. Вважала, що якби люди знали, що з нею трапилося і які в неї були думки і почуття, відвернулися б від неї з осоругою. І хоча вона відчайдушно хотіла, щоб інші люди прийняли її такою, якою вона є, вона боялася, що вони це все-таки не зроблять. Саме тому вона приховувала власний образ своєї особистості, показуючи людям тільки маску. З’явилося почуття приреченості. Коли в неї були сни на сексуальну тематику, прокидалася з відчуттям провини. Вона казала: «Як Бог міг допустити, щоб зі мною трапилася така страшна річ, а потім хотіти, щоб я за це вибачалася?». Вона більше не хотіла просити вибачення. Іншим разом оцінювала це в категоріях напередвизначеності. Якщо Бог вирішив, що так сталося, то вона є тільки знаряддям. Тільки частково, по мірі змін і її ставлення до життя, себе, Бога, під впливом психотерапії, намітилося часткове підвищення почуття відповідальності у пацієнтки. З часом вона стала здатна до сприйняття в собі цих почуттів й образів як частини самої себе. З цього часу вона вже могла спокійно їх проаналізувати. Вона зрозуміла, що в якийсь момент ці почуття й образи є загальними для всіх людей, що поняття сприйняття включає в себе: «мене можна прийняти такою, якою я є», що неправильним є прийняття двох крайніх позицій: неприйняття на себе відповідальності та залишення на завжди особою, за яку хтось завжди бере відповідальність, а з іншого боку неправильним є також почуття занадто великої відповідальності за себе і світ, ніби вона є Богом; що врешті-решт йдеться про вироблення в собі впевненості за реалістичну відповідальність за саму себе. Ця реалістична відповідальність хоча б не охоплює осуд, який має зв’язок з невротичним почуттям провини чи докорами. Більше того, вони не призводять до вироблення відповідальності. Хелена усвідомила, що до певного ступеню взяла контроль над всією пережитою історією і взяла за неї відповідальність.

Цінність терапевтичної праці залишається прямо пропорційною до глибини психічних шарів, до яких ми дійшли в процесі психотерапії[15].

У царині пізнавальної сфери необхідно прагнути до вирівнювання у пацієнта засобів повідомлень, заповнення прогалин, виправлення навмисного зображення образу конкретної реальності, наприклад корекція розуміння Бога. Власне таку методику успішно обрала Й. Герцог (J. Herzog)[16] для своєї невротичної пацієнтки з розладом почуття провини.

Рут вийшла з середовища, в якому типово по-пуританські розглядалося питання гріху та милості. У домі тяжіло надмірне почуття провини та відповідальності. Саме тому психотерапевт намагалася показати їй іншу правду про релігійну дійсність. Те, що пацієнтці розповідали вдома, лікар показувала в світлі радості. Категорії вимог, які породжують страх і породжують патологічне почуття провини, намагалися замінювати категоріями дару. Ця методика виявилася результативною. Пацієнтка знайшла свободу духу, відчула себе звільненою від болючого паралічу думок. Звичайно, це був лише один з її кроків в сфері застосованої психіатрії.

П. Саймондс (P. Symonds) пропонує три головних способи зменшення почуття провини: розкаяння, скорбота, спокута[17]. Р. Заваллоні (R. Zavalloni) звертає увагу на примітивні способи звільнення від почуття провини: а) уникнення думок про провину, б) повернення думок та згадування[18].

Існують різні форми задоволення [почуття провини – прим.перекл.]. Першою з них є відплата (odwet). Ця форма є найбільш примітивною та спирається на думку, що психічний порядок у разі розладу мусить бути повернутий рівнозначною дією в зворотньому напрямі. Вище від відплати стоїть бажання предметного відшкодування (rzeczowego naprawienia szkody). Євангеліст, натомість, вчить пробаченню, а значить переносить проблему в особисту площину[19].

На важливість любові в терапії звертає увагу Е. Штайн (E. Stein)[20]. Про це свідчить його лапідарне формулювання: «Провина починається в любові, є неможливою без любові, і – парадоксально – тільки любов може її вилікувати».

Той самий автор нагадує, що перед тим, як приступити до процесу терапії, необхідно встановити силу провини та напрямок патології. Почуття провини може прийняти депресивні форми, які характеризуються самовідкиданням, апатичним самоприниженням, а також руйнацією старих систем цінностей, ненавистю до самого себе, почуттям відсутності виходу з життєвої ситуації. В інших випадках пацієнт має компульсивну особистість з рисами жорсткості, примусовості, амбівалентності, автоматизму, неспокійного озирання в минуле, одним словом, це натура перфекціоніста. У випадку соціопатів по-перше треба впевнитися, чи не присутнє зараз почуття провини, чи не є вона штучно викликана, «на замовлення». Далі психотерапевт зверне увагу на систему цінностей об’єкта, яка полягає в судженнях Я про те, що є добрим, правильним, бажаним, разом із певною мірою залучення об’єкта до таких цінностей. Важливим є звернення уваги, чи залучення об’єкту змінюється протягом якогось часу, а також чи підлягає коливанням (fluktuacjom) при зміні цих вартостей.

Щодо дилеми, яка стоїть перед кожним психотерапевтом: чи інтегрувати в ціннісні системи пацієнта, чи ні, викристалізовуються три позиції. Одна з них, нейтральна, визнана психоаналітичною школою, висловлюється за невтручання в ціннісну систему пацієнта. Подібну тезу висловлює, виходячи з іншої концепції психотерапії, Карл Роджерс (Carl Rogers). Другий полюс представляють прихильники моралістичного підходу. Оскільки актуальна система цінностей виявилася неефективною, чому найкращим прикладом є власне стан патологічного почуття провини, пацієнт повинен його передивитися (zweryfikować). Такий підхід є типовим для О. Моврера, з його ключовою тезою: «у підніжжя психопатології лежить реальна провина». Брюстер Сміт (Brewster Smith) дотримується думки, що терапевт повинен виразно висловлювати визначену систему цінностей в процесі психотерапії. Перрі Ландон (Perry London) хотів би бачити психотерапевта навіть в ролі «світського священика», який надавав би пацієнтові «світське звільнення». Третя тенденція виступає за часткове залучення психотерапевта в ціннісну систему пацієнта. Саме в ті цінності, які протягом психотерапії виявляться активні.

Метою психотерапії є збільшення відповідальності у пацієнта за вибір життєвих цілей. Вивчення пацієнтом доречною реакції на зовнішні вимоги, вимоги Над-Я та інстинктів  стане корисним для пацієнта в утриманні рівноваги між адаптивною та інтегративною функціями особистості.

Стосовно чинника часу, Штайн пропонує звернути пильну увагу на час прикладання (czas aplikowania) системи цінностей до конкретної поведінки, так само, як і на цикл динаміки почуття провини. Йдеться про навчання пацієнта звернення уваги на систему цінностей раніше, а не вже після факту, що трапляється, коли пацієнт концентрується на потребах задоволення, так що не бере до уваги інших, часом антагоністичних,  довгострокових цінностей. У «механізмі» почуття провини, що функціонує нормально, більшу роль відіграватиме попереджувальна система (system ostrzegawczy), ніж система покарань. Між тим, у клінічних випадках можемо спостерігати тільки систему покарань. У цей час ми мусимо поставити собі питання, чи не маємо ми справу з імпульсивними особами з кола соціопатів, які «не можуть перенести затримки», прагнуть до зменшення напруги, не вбачаючи провини та системи покарань. Останні чинники у такій ситуації не затримують пацієнта перед вчиненням дій.

Оптимальною була би в такому випадку позиція терапевта наповнена прийняттям пацієнта таким, яким він є, без осуду, але також й без погодження з діями пацієнта. А значить це буде «відкритість до особи, щоб вона не уявляла собою, впевненість в наданні особі любові, не дивлячись на її провину, незалежно від неї. Це сприяє виробленню у пацієнта впевненості, що не все втрачено»[21].

[1] J. G. Mc Kenzie, Guilt. Its meaning and significance, London 1962, 126—127.

[2] H. Wantuła, Problemy poczucia winy, Etyka 7(1970)159.

[3] G. Hesnard, Morale sans péché, Paris 1954.

[4] O. H. M o w r e r, The freudian ethic. No guilt. No responsibility, w: Psychiatry in American life, wyd. C. Rolo, Boston 1963, 82.

[5] A. Freud, The ego and the mechanisms of defense, London 1961, 12—17

[6] Tamże, 18.

[7] J. G. Mc Kenzie, dz. cyt, 171.

[8] Tamże, 170.

[9] Tamże, 159.

[10] Tamże, 143.

[11] V. White, Guilt: theological and psychological, w: Christian essays in psychiatry, wyd. P. M a i ret, London 1956, 176.

[12] J. G. M e Kenzie, dz. cyt., 143.

[13] Tamże, 143.

[14] H. T. Close, Forgiveness and responsibility, Pastoral Psychology 21(1970)19—25.

[15] A. Freud, dz. cyt., 3.

[16] J. Herzog – Diirck , The conquest of anxiety, Cork 1957, 119.

[17] P. Symonds, The dynamics of human adjustment, New York 1946, 395.

[18] R. Zavalloni, Aspetto genetico e psicologico della colpevolezza, w: Colpa e Colpovolezza, Culpabilite-Guilt, Atti dell’ VII Congresso Cattolico Internationale di Psicoterapia e Psicologia Clinica, Milano 1962, 16.

[19] Tamże, 16.

[20] E. Stein, Guilt: Theory and therapy, Philadelphia 1968, 14.

[21]Tamże, 149—189.

 

Автор: О. Станіслав Кучковський, Товариство Ісуса, Краків

Переклад з польської: Карен Нікіфоров для Rellab

 

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.