Що таке магія? Кейс від Вутера Ханеґраафа

0
120

Магію вважають формою особливого таємного знання, що співіснує з іншими світоглядними парадигмами: науковою, релігійною, повсякденною. Оскільки феномен магії тісно пов’язаний із релігійним світоглядом, виокремлення магії в особливу сферу ритуальної практики і світогляду дозволяє вивчати її з позиції релігієзнавства.

Що таке магія? Як не дивно, у доступних дослідженнях однозначної відповіді немає.

 Учені, котрі займаються дослідженням магії, намагаються вирішити цю проблему, висуваючи гіпотези, які часто кардинально різняться між собою. Найбільшою перепоною в езотеричних студіях залишається уявлення про те, що магія у чистій формі була притаманна лише архаїчним культурам. Те, що можна ототожнити з магічним світоглядом, у більш розвинутих культурах – лише незначне відлуння давніх уявлень про сакральне.

Поняття «магія» існує для позначення різних ідей і практик, що сформувалися в історії світової культури, й пов’язані з історією релігії та історією науки. Сам термін інтерпретували по-різному, залежно від контексту, у якому його було вжито в наукових працях представників різних підходів до розуміння релігійної свідомості. Давньогрецький термін «mageia» має перське коріння. Від нього походять усі слова, пов’язані з феноменом магії в більшості індоєвропейських мов. Відтоді, як давньогрецька культура інтегрувала цей термін у тогочасне повсякдення, він служив для позначення релігійних дій, які вважалися екзотичними, незаконними, забороненими, прихованими, таємничими.

Римляни запозичили термін як «magia», і він зберігав негативну конотацію у їхній культурі. Особливо негативного значення «магія» набуває в епоху раннього еллінізму, тоді як у пізніших документах, таких як «Апологія» Апулея (125 – 170 рр. н. е.) і у так званому «Грецькому магічному папірусі», з’являється позитивніша конотація. У цих роботах автори використовували слово «магія» не для того, щоб позначати запозичені екзотичні практики чи вірування, як це було раніше – йому надавали самостійного, дещо позитивного, трактування. З появою християнства поняття «магії» набуло нового, вже негативного, розуміння.

Доцільно було б виділити декілька сфер розуміння «магії».

Перша пов’язана з народними віруваннями, які були автохтонними для більшості неписьменних людей Середньовіччя.

Друга пов’язана із таємними практиками, які були запозичені з арабських та іудейських традицій, або новосформованими традиціями на основі арабської алхімії, іудейської кабали, філософії неоплатонізму та переосмислення літературної спадщини, яку приписували Гермесу Трисмегісту – герметизм. Такий поділ залишався у західній культурі до другої половини ХХ ст., а саме до початку епохи, яка отримала назву «Нью-Ейдж». Тоді почали формуватися нові ідеї релігійного життя на основі синкретизму східних і західних маргінальних або магістральних релігійних практик. Подальше протиставлення негативного та позитивного трактування магії є одним із найважливіших аспектів західної культури, який тривалий час залишався поза увагою дослідників.

У період зародження релігієзнавства, з другої половини XIX ст., вчені, які працювали у сфері соціальних наук (антропологія, соціологія, психологія), починають цікавитися релігією. Спершу терміном «магія» позначали певні типи людської думки або поведінки, що вирізнялися на тлі домінантних у соціумі, й існували на противагу таким категоріям, як «релігія» і «наука». Таким чином у науковий дискурс намагалися повернути старі полемічні дихотомії, що зрештою відобразилося на історії цього поняття в західному релігієзнавстві. Таким чином, універсальні визначення магії все більше критикувалися після 60-х рр. ХХ ст., а особливо – починаючи з 1970-х рр. під впливом постмодерну та постколоніальних теорій. Наукові визначення магії були етноцентричними й упередженими. Вони ставили під загрозу наукову об’єктивність розуміння явищ, до яких їх застосовували.

Як наслідок, якщо магія у вигляді виключно теоретичної проблеми не зникла зовсім, про що свідчать спроби жвавого використання її в якості дійсної наукової категорії, то вона все ж перестала бути предметом методологічних дискусій соціальних наук, опинившись на периферії наукового знання. Водночас магія стала об’єктом докладного історичного аналізу, спрямованого на розуміння еволюції цієї концепції (чи радше сукупності концепцій, пов’язаних із цим поняттям) у західноєвропейській історії. Останні досягнення у новій галузі, присвяченій вивченню лише західного езотеризму, дозволили окреслити межі для історичного дослідження явища, яке тривалий час не помічали.

Найоригінальнішим дослідником історії магії можна назвати Вутера Ханеґраафа (Hanegraaf W. J. New Age Religion and Western Culture: Esotericism in the Mirror of Secular Thought, 1996). У своїй праці він пропонує застосовувати термін «магія» як дефініцію, що стосується політетичного класу релігійних феноменів. Тобто релігія і магічні практики можуть мати спільні елементи, хоч і не всі схожі моменти матимуть один ритуальний корінь. Тому магія буде виступати як інструментальна практика, маніпулятивна і механічна техніка, що позбавлена особистісного начала, яка має тимчасові, конкретні та індивідуальні цілі. Цим визначенням можна скористатися як прагматичним ідеально-типовим стандартом, який виробила наша спільна культура.

Для формування цілісної картини Вутер Ханеґрааф конструює теорію, в якій релігія включає в себе «всі ідей, що стосуються реальності, яка не може бути визначена емпірично, і всі дії, що передають наявність таких ідей щодо емпіричної реальності», а магія – це «всі ті дії і заклинання, котрі направлені на досягнення певних цілей із використанням реальності, яка відрізняється від тієї, котра може бути визначена емпірично, причому ця реальність не є діючою самостійно, а являє собою інструмент, котрим маніпулює активний агент». Згідно означеної теорії магія тлумачиться як особливий сегмент феномену релігії, котрий має власні знакові риси. Його позиція полягає в тому, що магія висловлює в заклинанні те ж саме, що одночасно підтверджує і певний погляд на світ чи спосіб відчути його. Ефект магічного заклинання в тому, що «воно створює атмосферу таємниці, в якій предмети наділені певною силою, а речі здаються більшими, ніж вони вважаються, і містять в собі небезпеку і обіцянки нових можливостей для людини». Символи мають особливе значення для людини-мага як «засіб висловити його бачення примарного неправильного світу, наповненого силою, й одночасне протиставлення цього досвіду світові примарному».

“Магія дозволяє людям жити не в холодному світі причини та наслідку, а в світі, який, попри його недосконалість, є місцем, де можна очікувати чого завгодно”

Вутер Ханеґрааф наголошує, що від магії очікують в першу чергу зовсім не результатів у прагматичній сфері, а самої атмосфери таємничості. У аспекті розуміння останньої межа магічного та сучасного світоглядів: «У нашій культурі атмосфера таємниці стала рідкістю… Таємниця – надто тонка ментальна конструкція для систематичного вивчення і наукового пізнання. Воно процвітає саме там, де науковий аналіз відсутній». Той факт, що магія не зникла із нашого світу, складно пояснити. Вона повинна, в такому випадку, конкурувати із наукою. Як висновок дослідник зазначає: «Магія дозволяє людям жити не в холодному світі причини та наслідку, а в світі, який, попри його недосконалість, є місцем, де можна очікувати чого завгодно… Це світ, сповнений інтимності, незважаючи на всі його жахи, він знайомий і залежний від самої людини. Таємниця цього світу не тільки шокуюча, вона сповнена обіцянками. Кожен, кому відома ця таємниця і дивні слова, котрі висловлюються і впливають на неї, тримає в руках ключ до всіх можливостей у Всесвіті». (Hanegraaf W. J. New Age Religion and Western Culture: Esotericism in the Mirror of Secular Thought, 1996).

 

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.