Смерть: що вона таке і чому її всі бояться?

0
78
Ілюстративний образ isha.sadhguru.org

“Жив у Багдаді купець. На базарі він побачив літню
жінку, якою була сама смерть.
Він від страху
вирішив втікти від неї та заховатися в сусідньому місті Самарра.
Однак і там зустрів її. “Чому ти
на мене так дивно дивилася,
коли побачил
а сьогодні вранці?» запитав купець.
«
Я не очікувала побачити тебе в Багдаді,
оскільки наша зустріч була призначена на веч
ір у Самаррі”.
С.Моем.

 Це вільний переказ давнього месопотамського оповідання. У ньому закладається концепція фаталізму, тобто приреченості та невідворотності усіх подій в нашому житті. З нею можна погоджуватися або заперечувати, однак чого не спростуєш, так це того, що як мінімум смерть очікує всіх нас. Якщо ця подія неминуча і станеться з кожним, тоді ж чого лякатися? Логічніше переживати щодо подій, уникнути яких є хоч якісь шанси, ніж жалітися на невідворотність. Тим не менш, люди бояться смерті…

В чому ж справа? Чому так? Перша та найочевидніша відповідь: бо звідтам ще ніхто не вертався! Це і лякає більшість – невідомість. Вона ж одночасно зі страхом і притягує, як і все таємниче-загадкове. Смерть одночасно і щось таємниче, невідоме, потенційно небезпечне, але вона манить. Причому манить не сама собою, а бажанням дізнатися що ж буде там далі, після неї. Це те, що Фройд називав амбівалентним потягом до смерті: одночасне захоплення і страх.

Виходить, що людину цікавить не сама смерть, а наслідки, і це не дивно, адже смерть як феномен майже невловима. Ще Епікур писав, що сама по собі вона немає до людини ніякого відношення: «Коли ми живемо, її нема, а коли вона є, то й нас вже нема». Отже, смерть сама по собі є лише рубіконом, що розділяє різні етапи існування людини: поцейбічний та потойбічний світи.

Цікаво, що саме в якості такого рубікону вона присутня в багатьох культурах і релігіях людства. Особливо це проявляється у численних релігійних та/або соціальних обрядах ініціації. Коли священик хрестить людину, то вона ніби вмирає для цього світу і наново народжується для світу Христового. Саме це мав на увазі Ісус, коли казав апостолам, що не спасеться той, хто наново не народиться, а апостол Нікодім ніяк не міг зрозуміти, як йому ще раз проходити крізь материнський родовід. Таку ж смерть переживають (яка гра слів) і майбутні ченці при постриженні. У давньогрецькій Спарті юнаки, щоби стати повноцінними членами суспільства мали померти та постати справжніми чоловіками. Мірча Еліаде в своїй праці про шаманізм зазначав, що для того щоби стати справжнім шаманом майбутній кандидат мав пережити ритуальну смерть для цього світу та народитися серед духів.

Тибетська, як і єгипетська, “книги померлих” теж створюють розуміння смерті як межі, що відділяє різні стани існування людини. Так у тибетській книзі смерть — це вивільнення людської свідомості з тіла для зясування її подальшої долі. Тибетська книга померлих -- кодекс інструкцій про допомогу свідомості вийти з тіла та потім якомога вдаліше народитись, щоби зменшити кількість майбутніх втілень. Кожне нове втілення – це погано, оскільки це зайве страждання. Тут працює дуже грубий, на перший погляд, однак показовий принцип: «Багато хочеш – мало отримаєш». Якщо людина має купу привязаностей, бажань і страстей то, очевидно, всього досягти не вдається. Однак чим менше, так би мовити твій райдер, тим більша ймовірність того, що він буде виконаний. Саме від нездійсненності бажань людина і страждає, ну бо не прикольно, коли ти чогось хотів, але не зміг отримати.  Зменшення ж «обов`язкових пунктів» максимального (хоча в дійсності мінімального) свого значення досягається коли людина перестає взагалі чогось хотіти, тоді і настає щастя (згідно східного світосприйняття). Ну, бо ти нічого не хочеш, все з цього отримуєш, а коли все отримуєш – кайфуєш. Отакий простий рецепт щастя. Складність виникає тільки при добровільному доведенні своєї свідомості до стану «нічого не хотіння».

Оскільки такого стану досягнути важко, людина перероджується, намагаюсь кожного разу наблизитись до цього ідеалу. Тибетська книга померлих зазначає, що між смертю людини та її перевтіленням проходить 49 днів: 7 тижнів по 7 днів. У цей період,  треба читати над тілом тексти-дороговкази, щоб не дати свідомості заблукати.

Це нагадує розповсюджений наратив помираючо-воскресаючих божеств багатьох систем: Осирис з Ізідою, Іштар з Думузі, Аттіс з Адонісом, Христос і багато інших міфологічних сюжетів пов`язаних у першу чергу з обрядами родючості.

У східних традиціях саме смерть є найвищим етапом духовного розвитку – бо це найвдаліший час для розривання кола перероджень. У західній традиції, чи то монотеїстичні релігії, чи політеїстичні (наприклад давньоєгипетська) — духовною вершиною є воскресіння, а смерть, навпаки є чимось низьким та гріховним, скоріш за все через уявлення, що смерть (хвороба) є наслідком гріхів. Ця різниця є основоположним принципом відмінності західного та східного світосприйняттів. Однак ці відмінності рівня релігійного, а от щодо наукового то тут наступна ситуація.

Прийнято виокремлювати два етапи смерті: клінічна, коли зупиняється серце і кров перестає збагачувати киснем організм; біологічна, коли внаслідок кисневого голоду вмирають клітини мозку та розпадаються нейронні звязки, які є передатчиками інформації. Останній етап це те, що в тибетській книзі померлих називається «виходом потоку свідомості з тіла». Хоча це твердження і викликає певні сумніви: невідомо, як нейроні звязки можуть вийти з тіла? Однак популярні переклади цієї книги стверджують, що людина в цей час втрачає від 20 до 50 грамів маси тіла. Бігав навіть в мережі міф, буцім-то, японці зважили душу і вона важить 25-30 грамів. Хоча, очевидно, що це некоректна інформація, хоча би тому що сама концепція душі, виходячи з різних поглядів на неї, є річчю нематеріальною, а відтак не може мати ваги. В медицині це пояснюється тим, що під час агонії в тканинах накопичуються недоокислені продукти обміну, а оскільки обмін речовин йде за анаеробним типом то під час агонії організм втрачає 50-80 грамів за рахунок спалення аденінпірофосфорної кислоти.

Однак все ж таки самим цікавим і дискусійним є природа переживань під час клінічної смерті. Наразі зібрано багато свідоцтв людей, які пережили клінічну смерть, бачили “світло в кінці тунеля”, переживали відчуття польоту тощо. Однак з фізіологічної точки зору всі ці видіння пояснюються зазвичай кисневим голодом чи чимось подібним. Коли серце перестає постачати збагачену киснем кров до мозку, починається порушення його діяльності. Відбуваються перебої у роботі вестибулярного апарату (виникає відчуття польоту і паріння над тілом), порушується діяльність зорових рецепторів (світло в кінці тунелю), також вражаються структури мозку відповідальні за память (можуть виникати образи подій чи персонажів минулого). Іноді зустрічаються випадки, коли після виходу зі стану клінічної смерті в людини частково втрачалася память, що якраз говорить про ураження відповідних ділянок мозку.

Заради справедливості треба зазначити, що дещо подібних станів переживання досягають і в практиках трансперсональній психології, однак там це робиться за допомогою психоделічних речовин чи психотропних практик. Започаткував цей рух американський психолог Станіслав Гроф, і до середини 60-х рр. вводив своїх пацієнтів в стани зміненої свідомості за допомогою ЛСД. Однак, коли цей препарат заборонили в США, він розробив методику холотропного дихання. Холотропне дихання – це прискорене дихання, під час якого виникає гіпероксигенація мозку (надмірне насичення киснем та падіння рівню вуглекислого газу нижче норми). Це протилежний до кисневого голодування процес, однак він результує в стани де в чому схожі з галюцинаціями, що виникають при кисневій нестачі.

Остаточної відповіді на питання чи може існувати людська свідомість поза межами мозку ми не маємо. Та й навряд чи колись отримаємо, а отже і природа смерті та станів, які настають після неї, поки що лишаються загадкою.

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.