То ви не священик? Релігієзнавці розповідають невтаємниченим, що роблять: історія Алексадера Рокліна

Я летів додому, в Чикаґо, літаком з Тринідаду-і-Тобаго після зупинки в Маямі. Літо – єдина пора року, коли я можу читати для власного задоволення, і я насолоджувався романом Мета Джонсона «Пім». Зазвичай у літаках я слухаю музику, поки читаю, щоб не відволікатися. Однак це не гарантує від чужого втручання. Десь на середині польоту я помітив, що жінка, яка сиділа через одне місце від мене, жестикулює і беззвучно говорить «О! Що це таке?» у моєму напрямку. Її жестикуляція стосувалася розважального кіна на екрані. Я витяг навушник з одного вуха і, тримаючи його, пояснив їй, що це ігрова програма NBC з навчальною смугою перешкод «Американський ніндзя». Вона використала момент появи хоч одного вільного вуха для початку розмови, спитавши мене, що я роблю.

Я не звик багато думати над відповіддю на це питання, бо люди рідко виявляють справжній інтерес до того, що я роблю (принаймні не в літаках; і не у Тринідаді-і-Тобаго всім робилося дивно і ніяково через білошкірого зі Штатів, який вивчає вплив східних індусів на місцеву культуру). Коли я сказав їй, що я історик релігії, який вивчає індуїзм та іслам в обох Америках і збираюся працювати запрошеним професором з релігієзнавства, у неї загорілися очі. Вона повідала мені, що повертається з літньої місії. Наша дискусія блукала поміж її роботою, «Американським ніндзя» і книжкою, яку я читав. Я поділився з нею моїми планами піти восени на біржу праці – і раптом відчув удар: вона схопила мене за руку, поклала вільну руку мені на плече і почала молитися за мене, просячи свого Бога допомогти мені з переїздом до штату Орегон і з пошуком роботи. Я незграбно подякував їй.

Коли я сказав, що повертаюсь з Тринідаду після дослідження, вона відповіла, що летить із Домініканської Республіки, а за рік до того була в Мексиці, і що в Мексиці було багато польової роботи. Вона повідомила мені, що багато тамтешніх людей відвернулись від Ісуса та вічного життя, щоб шанувати Смерть і Сатану! Я спитав її, чи не має вона на увазі католицького народну святу Санта Муерте, додавши, що більшість адептів Санта Муерте визнають себе християнами і не планують вшановувати смерть. Для багатьох вона просто ще одна свята – співчутлива, але неофіційна. Супутниця уважно дивилась поки я говорив, а потім без коментарів продовжила розповідати мені про свою роботу в Домініканській Республіці. У цей момент на моєму телефоні задзижчав календар. Я машинально витяг телефон із кишені і видалив нагадування. Поки я це робив, її очі знову збільшилися– вона побачила фонову заставку – зображення лютого демона з випнутими іклами з обкладинки книги кінця XIX століття про культ «óбеа», який зазвичай сприймають як афро-карибську магію.

Вона негайно повернулася до американських ніндзів. Я, з хвилину на неї подивившись, продовжив читати «Піма».

На рівні розмови в літаку (принаймні), враховуючи те, якою поверховою вона частенько буває, мені стало цікаво, наскільки ми можемо контролювати те, як наші сусіди по кріслу в літаку ідентифікують нас і трактують те, що ми робимо/кажемо (і навпаки). Наші бажання і наміри (коли/якщо вони можуть бути свідомо і розбірливо артикульовані й визначені) –лише половина справи. Наш образ власної ідентичності – далеко не все, що формує уявлення про нас. Існують неусвідомлені деталі і поведінкові нюанси поза тим, що ми назвали б «я», які беруть участь у створенні «того, чим ми є» у заданому контексті, попри те, як ми бачимо самі себе. Герой роману «Пім» – Кріс Джейнс, професор коледжу, який сам себе називає «чорним».  Однак у нього дуже світла шкіра, і його вважає білим (вибачте за спойлер) – приймаючи його афроамериканських колег за його рабів! – інший герой роману. На початку, у випадку Джейнса, саме колір шкіри був тим, що Пім вважав джерелом важливої інформації (враховуючи точку зору, поширену до Громадянської війни). Але вікторіанський дослідник також складає собі уявлення про нього, відштовхуючись і від супутників Джейнса. І ми, і наші сусіди по літаку маємо безліч фреймів, які керують нашою взаємодією, стримують нас, але також уможливлюють певний спосіб трактування світу і нашого місця в ньому. Але різні їх елементи можуть змінюватись і переміщуватись. Із безіменного сусіди я став колегою латиноамериканської місіонерки, а потім перетворився на імовірного пошанувальника Смерті і Сатани (!) за відрізок часу не більший, ніж шість хвилин. Чи, принаймні, таке враження склалося в мене від фіналу розмови. Різні люди ідентифікуватимуть нас по-різному, відштовхуючися від різних значимих для них маркерів – різних фрагменти наших образів, з ким і чим ми асоціюємося чи асоціюють нас. Інформація про себе, яку я розповів, як і фонова заставка потім на телефоні, змістили сприйняття мене в голові цієї жінка вочевидь якось дуже дивно.

Втім, не будучи ані місіонером, ані чаклуном, я змирюся з кожним із цих визначень, якщо це дасть мені можливість спокійно читати.

 

Александер Роклін (Alexander Rocklin) – запрошений доцент відділення релігієзнавства в університеті м. Вілламетт, Орегон, США. Він захистив докторську дисертацію з історії релігії в Чиказькому університеті. До кола його наукових зацікавлень входять колоніалізм і релігія, релігія і раса, а також історія індуїзму, ісламу та афро-атлантичні традиції в обох Америках. Його праці видавалися в Journal of the American Academy of Religion, Comparative Studies in Society and History, і  New West Indian Guidе.

 

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.