То ви не священик? Релігієзнавці розповідають невтаємниченим, що роблять: історія Ренді Ворн

Релігієзнавство як заклинання дезорієнтації

«Релігієзнавство» – термін, сповнений величезної сили. Я бачила дорослих чоловіків, які доходили до крику, плювались і впадали у ступор, сперечаючися про те, чим воно є і чим не є. Усі аспекти феномену, який у релігієзнавстві (нібито) вивчається, піддаються критиці, як і навіть саме його існування. Розмір, форма, територія, — чи в цієї істоти-релігієзнавства одне всевидюще око, чи багато очей по всьому тілу, а якщо так – скільки з них знаходяться близько до анусу? Наскільки гнучка ця істота, чи дуже ламка? Чи існують подібні, хоч і не ідентичні, істоти, чи може вона з ними схрещуватися, і, якщо так, чи є вона дійсно унікальною? І т.д., і т.п., і т.ін.

Єдиний момент, з яким усі погоджуються, — ефект оглупління, який слово «релігієзнавство» справляє на тих, хто його чує.  «Релігієзнавство» – це як академічне поттерівське заклинання «конфандус». Чуючи його, люди, в інших ситуаціях цілком притомні й раціональні, приходять до щонайдивніших висновків. Вони ігнорують очевидні культурні маркери; ясно артикульовані положення зненацька стають непрозорими і беззмістовними. На сцену виходять страх і гнів; перед лицем потенційної небезпеки вмикається реакція «бий або біжи», і вони врешті згадують і виголошують найсильніше контрзаклинання: «то ви будете черницею?»

Дозвольте навести історію з життя про те, як слово «релігієзнавство», ймовірно, врятувало мені життя. Я говорю не в метафізичному сенсі, ще менше в духовному; я маю на увазі голу практику. Це було у Вінніпезі, взимку 1974 року, я стопила автівку… Я тоді жила на віддаленій старій фермі на Сент-Еннз-Роуд, біля кільцевої дороги. Це було, що називається, чисте поле – ніякої інфраструктури, і міський автобусний маршрут закінчувався десь за пару кілометрів від мого дому. Я була студенткою Вінніпезького університету – невеликого закладу в діловій частині міста, з багатою історією громадської діяльності, улюбленого місця дивних людей, інтелектуалів та інших ексцентриків. Був лютий холод – настільки лютий, яким тільки й може бути сухий холод, – -мої ніздрі замерзли майже до повного закриття, боліли очі й легені; темна, іскриста морозна ніч. Сніг рипів на кожному кроці. Я була готова навіть на ось це – вдягти стару мамину шубу з ондатри, 1950-х років виробництва, бабину хустку з фабрики «Мітчелз» на Мейн-Стріт, подвійні рукавиці (для невтаємничених: це дві пари рукавиць, одна вшита всередині другої, щоб було тепліше), – але до хати було далеко, тож я вирішила спіймати машину.

Тоді люди так робили, і хоча на висілках рух був мінімальний, я подумала, що можу спробувати. Пам’ятаю й досі, що виглядала як полярна Дженіс Джоплін: скуйовджене волосся, окуляри а-ля «бабуся» та армійські берці (справжні армійські берці, за 12 баксів, з воєнторгу через вулицю від університету. Ними можна було вбити, якби я могла змусити себе підняти ногу з пальта і вдарити). Тож, коли я побачила, що в мій бік рухається машина, я почувалася цілком безпечно. Я витягла в бік дороги руку в рукавиці і почала сподіватись. Машина пригальмувала, і водій спитав, чи не треба мене підвезти. Так, треба! Я їхала до ферми по дорозі, і якби він міг підкинути мене до он тих вогнів, які розпливчасто миготіли на віддалі, це було б чудово.

Дозвольте уточнити: я не була наївною. Я знала, що автостоп буває небезпечною справою. За кілька років перед тим я мусила вистрибнути з машини на набережну, рятуючись від дуже дивного водія з залізним прутом в руках, який все ж таки поїхав звідти, бо ввімкнулося зелене світло. Але ось цей кароокий шатен, який рятував мене від повного замерзання, здавався нібито нормальним. Тож я залізла в машину. Десь через дві хвилини він почав оповідати мені про свою дружину, й атмосфера стала напруженою. Він був нещасний, вона хотіла розлучення, і мені геть не подобалося, куди воно все починало завертати. Він ставав все більш і більш нервовим. Він спитав мене, чи я живу сама (і я зрозуміла це як «чи знає хто-небудь, де ти зараз є?»). О ні, сказала я, я живу з іншими студентами, і вони на мене чекають… О боги, яким же важким був мій рюкзак. Він був напханий книгами, я була студенткою, знаєте, – такою нещасною, відчайдушною, наляканою і свідомо готовою до боротьби, – коли він поставив мені головне питання: «А що Ви вивчаєте?» «Релігієзнавство», – гордо відповіла я. «О,» – вражено сказав він, – «Ви станете черницею?»

Не знаю, чи він збирався мене вбити (у таких випадках ніколи не знаєш; думаю, не вбив би, хоча міг би заподіяти мені шкоди), але я упевнена, що моє заклинання «конфандус» – себто «релігієзнавство» – тієї ночі врятувало мене від великих неприємностей. Він пережив коґнітивний дисонанс; мабуть, він думав, що підібрав на дорозі якусь пропащу шмаркану хіпі, і раптом вона почала розводитися про англійську духовну письменницю Юліану з Норвіча і про святого Хуана де ла Крус. Він висадив мене з машини досить близько від мого дому, сказавши, що мені не треба б ловити машину так пізно вночі, і поїхав далі до шосе.

Отже, що цінного я отримала з цієї історії?

По-перше, треба мати шлях до втечі, коли пересуваєтесь автостопом. Але, поза тим, після кількох десятиліть академічного перебування «в темі», термін «релігієзнавство» так і залишається для мене укритим таємницею. Можна припустити, що академічна діяльність зобов’язала мене заради професійної чести мати бодай якесь уявлення про те, що вивчають інші (суміжні!) наукові дисципліни, але ж ні. Це схоже на моторошне адміністративне «рішення» одружити філософа-аналітика з дослідницею ґендерної культури і потім винуватити «жіноче начало» в тому, що шлюб не вдався. «Але ж ви обоє говорите про Бога, чи не так?» Саме так.

Однак не треба винуватити людей з дотичних спеціальностей, бо навіть ті, хто заробляє релігієзнавством на життя, не можуть дійти згоди щодо існування (чи неіснування) того, що вивчають. Я кажу не тільки про «теологію», бо, звісно, теоретично можливо, що є певна реальність поза чисто матеріальною, яка, суто гіпотетично, могла б за певних умов стати об’єктом серйозного інтелектуального дослідження. І все ж після десятиліть розвитку методології і теорії зміст поняття «релігієзнавство» залишається предметом широкої полеміки. Замість чиказької наукової школи на сьогодні взяла верх торонтська школа, – однак, схоже, це нікому не принесло задоволення.

Так, чим же займаються подібні до мене люди? Я вивчаю релігієзнавство протягом усього життя. Я отримала диплом бакалавра релігієзнавства у 1974 році, на факультеті, відкритому у 1969. Я закінчила магістратуру в університеті Торонто і була першим доктором наук, який випустився з університету Торонто за спеціальністю «релігія і культура». У 1980 я стала членом Канадського Релігієзнавчого Товариства і була в ньому на всіх виконавчих посадах, включаючи посаду президента. Я почала викладати релігієзнавство у 1984, більш ніж тридцять років тому. Однак я починаю думати, що епоха релігієзнавства, можливо, доходить свого кінця. Термін «релігієзнавство» мав певний сенс – це була не теологія (так вважалося); це було не християнство (так вважалося); вважалося також, що це частина гуманітаристики/соціальних наук, яка б аналізувала різницю в теорії, а на практиці б її якось нейтралізувала. У цьому сенсі слово «релігієзнавство» було корисне як заклинання Конфандус – воно на секунду зупиняло людей, змушувало їх ставити питання (інколи смішні), але воно й створювало простір для інтелектуальної бесіди, яка переходила за рамки загальноприйнятого.

Дехто досі доводить, що релігієзнавство досягло цієї мети. Інші з деякою зневагою поглядають на все ще сильні залишки його теологічних християнських витоків. Однак я вважаю, що внутрішньодисциплінарні дебати про належне визначення поняття «релігія» не відповідають на мої запити, особливо через те, що вони продовжують бути непрохідною стіною на шляху до ключових питань про владу, в тому числі про владу у питаннях гендеру та її вияви у реальному світі соціальної боротьби, які треба обговорювати. Хотілося б, щоб академічна спільнота поповнювалась громадськими активістами і культурними критиками, чиї ідеї стають ресурсами для усунення глобальної нерівності. Однак, крізь призму мого досвіду роботи на повну зайнятість у професурі, яка швидко старіє, це не та перспектива, яку я бачу в наші економічно сутужні й неспокійні часи. І це – одна з причин, чому я присвячую себе дедалі більше культурології. Вона, звісно, має власні специфічні проблеми і запити. Але вона дає собі раду з ідеологією, межами, креативністю і виходом за межі; поняття «культура» все це включає, і воно реальне настільки, наскільки воно таким є.

Якщо пощастить, культурологія може послужити ліками для невирішених питань релігієзнавства приблизно так, як геліоцентрична система стала вдалим розв’язанням птолемеївських епіциклів. Вона не ідеальна як академічне середовище чи як перспектива, але має перевагу достатньо мобільного ґрунту для досліджень, і за її підходу «аромат святості», який так розлючує матеріалістично налаштованих вчених, стає буденнішим – просто як частинка складної суміші. У культурології межі коректніше трактуються як складові цілісної системи культур. Наприклад, фраза «що священики кажуть про жінок» має таке саме смислове навантаження, як і фраза «що акушерки кажуть про священиків», як і в інших подібних прикладах. Усе це – частина гри, і зовсім не нова. Безліч релігієзнавців користуються цим фокусом уже довгі роки. Жоден мислитель не є власністю жодної наукової дисципліни; насправді, я б була щаслива, якби хтось із «наших» був ширше відомий і в інших колах.

Словом, закляття дезорієнтації Конфандус, яким слово «релігієзнавство» було і досі лишається, є важливим для мого інтелектуального розвитку в часі. Воно надало мені простір для дихання, щоб я могла ставити свої (вочевидь неправильні й ненормальні) питання про те, як узагалі працює весь цей людський хаос. Його здатність відволікати, крім всього іншого, гарно показала себе на практиці, як це видно з моєї історії про автостоп. Воно також має незвичайну силу й владу в академічних колах, на зразок тієї, яку криптоніт мав над Суперменом. Але це вже інша казка.

Ренді Р. Ворн – професорка релігії та культури на факультеті філософії та релігієзнавства в університеті Маунт-Сент-Вінсенті, Галіфакс. Вона також є однією з засновників програми культурологічних студій у цьому університеті – однієї з трьох незалежних  культурологічних програм у Канаді. Її дослідницькі зацікавлення включають релігію та культуру, ґендерну теорію та наукову методологію. Серед останніх публікацій – «Ґендер: здійснення перевороту в ґендерній критиці» та двотомна праця «Нові підходи до релігієзнавства» (у співавторстві з Арміном Ґірцем та Пітером Антесом), опублікована німецьким видавництвом «Вальтер де Гройтер».

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.