Як релігієзнавці стали задротами

224
776
Класик дослідження релігії, антрополог Броніслав Малиновський у польових умовах

Як давно ви востаннє повернулися з Індії? Чи намагалися влаштуватися там на роботу чи в аспірантуру? Мірча Еліаде в 35 років шкодував про те, що повернувся надто швидко та може більше не поїхати. А я не шкодую, бо нема про що. І такий самий брак спогадів мають майже всі нинішні колеги. Замість бути авантюристами та відбиватися від закидів ми стали нецікавими іноді навіть собі, а інші згадують про нас лише коли треба послухати про традицію святкування Різдва чи про хасидське паломництво до Умані.

Яскравий стиль Фрезера, сміливість думки та відсутність страху перед судженнями Кюмона, богословський бекграунд Отто й бурхлива юність Еліаде не заважали їм бути фахівцями, викладати в університетах та робити в своїх книгах не просто численні, а нескінченні посилання як на античну класику, так і на найновіші дослідження. Їх хотілося читати тоді, і хочеться читати зараз, навіть попри те, що вони досліджували часто предмети, віддалені від актуальності тисячоліттями. Сьогодні ми свідомо та принципово досліджуємо сучасність, наш предмет актуальний і ми маємо створювати загальнонаціональний дискурс. Навіть британські вчені вважають Україну золотою жилою для релігієзнавства через нашу унікальну ситуацію. Але що нам заважає бути цікавими? Маю кілька думок.

  1. Найголовніша проблема українського релігієзнавства в тому, що молодий дослідник може ніколи не вийти з університету. Там він вчиться в магістерці, потім захищає ступінь і залишається викладати, аж доки смерть не розлучить його з наукою. Відтак людина, по-перше, ризикує витрачати більше часу на викладання та заповнення документації, ніж на дослідження релігії. І на те, щоб познайомитися з життям, часу може не залишитися. У західних випускників є такий звичай, як саббатікал — після навчання рік не працювати. Ми зазвичай такого собі дозволити не можемо, тож пропоную змінити на те, щоб рік працювати не в універі. Ви скажете — так хто ж потім повернеться? І те правда. І звідси наша друга проблема.
  2. Чому той, хто пішов з кафедри, не повернеться? По-перше, коли ти йдеш з кафедри, ти швидко зникаєш з поля зору університетської спільноти. Тебе перестають запрошувати на заходи, не заохочують писати статті в журнали, навіть співпрацювати в дослідницькій роботі. Мене, наприклад, уже двічі відмовилися запросити опонентом на захист дисертацій. А річ у тім, що замість професійної ідентичності ми маємо стійку кафедральну солідарність. Навіть колеги з різних університетів не завжди доходять один до одного на заходи, а що й казати про тих, хто після закінчення магістратури пішов з академічної сфери. Їх просто виключають з розсилок, «визнаючи небувшими». Це величезна помилка, бо це наші колеги, наша найперша цільова аудиторія. Ви точно знаєте, де зараз ваші тогорічні випускники?
  3. Навіть якщо кафедра не проти побачити свого випускника на конференції, він може не захотіти туди йти. Значна частина українських наукових заходів є не вельми цікавою, і людина йде туди, перш за все, коли дуже потрібно. А коли не дуже потрібно — не дуже йде. Через подібні причини деякі наші колеги взагалі кинули релігієзнавство, бо не побачили достатньої кількості цікавих проектів і свого місця в них. Це величезна втрата, коли ініціативні, веселі та цікаві люди йдуть працювати в інші сфери. Вони в нас не клонуються, підуть ці — нових може й не бути. Тож маємо доводити своїми заходами, дослідженнями, журналами, що слід повертатися на кафедру, повертатися до науки й викладання.
  4. Ми не схильні виходити в люди. На відміну від безумовного базового доходу, безумовна базова ставка на кафедрі чомусь не сприяє ініціативності. Радше винятком є викладачі, які готові шукати нову аудиторію, проводити відкриті лекції чи тренінги на альтернативних майданчиках. Менше з тим, є цілі аудиторії людей, що готові вчитися в нас поза межами традиційних навчальних закладів. Це люди, які цікавляться релігією, але чомусь не хочуть чи не можуть відвідувати лекцій в університетах. Це наші люди, ми маємо подумати, як залучити їх до релігієзнавства. Не кажучи про те, що вони готові вкладати гроші в свою освіту, аби вона тільки була гідною оплати.
  5. Розвиваючи тему грошей, згадаємо ще болісний пострадянський синдром — комплекс провини й нікчемності гуманітарія. У спільноті колег часто можна зустріти думку, що наша справа настільки висока й велична, що ситий обід її неминуче сплюндрує. Людина, яка ніколи не виходила за межі освітньо-наукового середовища, може і не відчувати, що отримує занизьку заробітну платню. Натомість, коли маєш шукати собі застосування поза університетом, виявляється, що є численні незайняті ніші, від помічників продавців-консультантів в АТБ до помічників народних депутатів у ВРУ, де будуть раді платити релігієзнавцю за його роботу. І дуже важливо, в цих середовищах не вважається, що отримувати гроші за свою роботу соромно. Робота має цінність та повинна оплачуватися. А така надважлива для суспільства робота, як дослідження релігій, має оплачуватися високо.
  6. Мало досліджувати релігії. Мало писати книги. Мало розбиратися в актуальних проблемах. Треба цікаво, структуровано й без води розповідати людям про результати своїх досліджень. Частіше спілкуватися зі ЗМІ, бо вони донесуть нашу виважену й адекватну позицію до суспільства. Адже пам’ятаєте — суспільство платить нам гроші? Освіта одного студента-бюджетника коштує країні десятки й сотні тисяч гривень. Це гроші платників податків або позичені під відсотки у МВФ, вони мають призвести до виховання фахівця, завдяки якому з релігіями в його рідному селі все буде добре. Утримання академічного дослідника коштує країні теж десятки тисяч на рік. За ці гроші суспільство може спитати (а в розвинених країнах і питає), чому в нашій державі є проблеми у релігійній сфері. Через брак присутності релігієзнавців у ЗМІ, значною мірою. Безумовно, слід розвивати й інші форми присутності в дискурсі — релігієзнавчі сайти, книги, переклади, комікси, пікніки. Треба доносити наші думки до суспільства, пропонувати йому їх, а не вкладати їх у шухляду.
  7. Третина українців ніколи не виїздила за межі рідної області. Так само і релігієзнавці. До того ж, не лише у географічному, а й в тематичному аспекті. Український науковець не дуже мобільний, а з іншого боку — досить вузький фахівець. Мені теж простіше провести якісний захід у місті, де перебуваю сам, ніж їхати хоч і в сусіднє, тим більш за кордон. Але це не лише фінансове питання, а й психологічне. Раз на рік будь хто може дозволити собі поїхати на конференцію зі своєї теми в сусідню європейську країну (дякувати безвізу). Але не всі це роблять. Прикро. Треба змінювати свідомість, інтегруватися до світової науки тілесно, і щоб це було взаємним.

Ми займаємося найпрекраснішою справою, а результати нашої роботи мають величезний потенціал для людства. Маємо пишатися своїм фахом, гордо й радісно нести релігієзнавчі знамена. І коли раптом бачите, що хтось із колег не виглядає щасливим — поцікавтеся, що сталося. Можливо, слід йому допомогти. А якщо бачите такого в дзеркалі — сядьте й напишіть статтю для Релігієзнавчої лабораторії!

If you found an error, highlight it and press Shift + Enter or click here to inform us.